Українська культура початку XIV — першої половини XVІІ ст

План

1. Умови культурного розвитку України у складі Литовська-Руської та Польської держав.

2. Церковні братства та їхня культурно-просвітня діяльність.

3. Розвиток освіти і науки. Медицина.

4. Книгодрукування та література.

5. Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.

1. Розвиток української культури в XIV — першій по¬ловині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обста¬винами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на україн¬ську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Неймовірно тяжкою для українського народу була пер¬ша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступи¬ла руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблен¬ня українського народу, що в свою чергу спричинило від¬критий протест українського населення.

У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і По¬ділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні просто¬ри, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках.

Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви.

Головну колонізаційну акцію повело латинське духовен¬ство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луць¬ку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широ¬ку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропа¬ганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують шко¬ли з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її. Отже, про¬цес колонізації здійснювався одночасно як в економічній, так і в культурній сферах життя українського суспільства.

У найближчі три десятиліття після Люблінської унії процесу колонізації протистояли українські аристократичні роди. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культу¬ру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Так робили такі визначні представники аристократії, як Гри¬горій Хоткевич, що заснував у Заблудові друкарню, або Ко¬стянтин Острозький, заклавши академію в Острозі, чи Василь Загоровський, що фундував у своєму селі школу. Проте патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі служ¬бою державі. Коли Литовської держави не стало, нові по¬коління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значущість і гідність, — до Польщі. Про шлях ренегатства, яким пішли майже всі панські роди, писав Мелетій Смотрицький у своїм "Тре-носі, або ляменті святої східної церкви" (1612 р.).

У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єписко¬пи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед гро-мадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під цер¬ковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийнят¬тя Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст.Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та куль¬турних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Украї-нський народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут дер¬жави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток само¬бутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.