Реформування правової бази культури: принципи й засоби
Чи існують альтернативи запропонованому підходу, і якщо так, то чи оцінювалися вони?
Чи запропонований законодавчий акт сумісний з іншими чинними законами та міжнародними стандартами?
Чи запропонований законодавчий акт відповідає визначеним потребам?
Який прогнозований вплив від нього?
Чи запропонований законодавчий акт визначає державні органи, що будуть забезпечувати його виконання?
Чи запропонований законодавчий акт передбачає достатні правові та адміністративні механізми для його втілення?
Синдром «Потрібен окремий закон»
Прагнення до правового врегулювання всього навколо, а особливо до прийняття «нових, кращих законів» там, де виникли якісь проблеми, доволі характерне для посткомуністичних країн. У багатьох випадках обидві сторони – законодавці з одного боку, й діячі культури з іншого – поділяють той погляд, що практично будь-яку специфічну проблему можна вирішити через нові законодавчі акти.
Цьому підходу можна дати назву «Синдром потреби в новому окремому законі». Він походить від нерозуміння функцій, обсягу впливу та обмежень законодавства. Також це часто свідчить про нерозуміння ролей і функцій інших інструментів управління.
Якщо вже необхідно прийняти спеціальне регуляторне рішення – чи закон, чи підзаконний акт, то цей інструмент повинен використовуватися з обережністю, оскільки будь-який регуляторний акт має істотні межі свого впливу.„Законотворчий синдром” частково є породженням менталітету, що прирівнює ступінь державного втручання до ступеня визнання чи підтвердження важливої ролі культури, або ж важливості тієї галузі, якої стосується закон (музеї, бібліотеки, театри) тощо. По-друге, він виражає тенденцію вважати, що часткове усунення держави від ролі основного донора культури (через бюджет) можна компенсувати посиленням впливу держави через прийняття нових регуляторних актів.
Слід пам’ятати, що наказове й детальне унормування та регулювання було нормою для колишніх комуністичних режимів і традиційно багато людей звикли до підходу, що перекладає весь тягар відповідальності на державу, точніше - на центральну виконавчу владу.
Проте у багатьох випадках проблеми, з якими стикається культура, не можуть бути вирішені простим прийняттям нового закону чи постанови.
Аргумент на доказ цього міркування можна взяти з досвіду впровадження законів про спонсорство, які в 1990-х роках були прийняті в усіх колишніх комуністичних країнах. Діячі культури, як з державного, так і приватного сектора вважали, що закон про спонсорство вирішить їхні проблеми з фінансуванням і тому такі закони були прийняті в різних країнах, однак до значного зростання обсягів спонсорства це не призвело практично ніде.
Децентралізація і потреба в плануванні культурного розвитку
Проблема децентралізації державного управління взагалі, й управління галуззю культури зокрема, набули великої важливості в більшості східноєвропейських посткомуністичних країн на початку 1990х років.
Складний процес передачі влади та відповідальності, які належали при комуністичних режимах центральній владі, до місцевих органів самоврядування, став частиною концепції децентралізації. Перехід влади і відповідальності від центральних до регіональних рівнів управління є стрижнем процесу децентралізації.
А проте, збільшення відповідальності місцевих та регіональних органів влади вимагає збільшення фінансування, управлінської компетенції і належної підготовки кадрів. На погляд згаданої вище Д.Мучіки, для успіху децентралізації необхідні такі передумови: