Етичні погляди та теорії Нового часу
Гегель одним із перших виявив народжене етапом Нового часу двояке розуміння моралі й зробив спробу створити концепцію моральності, яка знімала крайності формалізму й натуралізму. Завданням науки про моральність має бути, за Гегелем, доведення необхідності моральності. Ні формальне конструювання понять моральності, ні емпіричне відбиття хаотичного образу реальної багатоманітності, ні односторонні абстракції природного стану, (які в основному схоплюють випадкове, а не закономірне) неспроможні розв'язати це завдання.
Тому «позитивне абсолютне поняття» моральності можливе тільки як діалектична тотожність у суперечливій єдності ідеального й реального, єдності організовуючого себе образу й реальності, в якому моральність об'єктивна. Разом із цим моральність — це загальний спосіб специфічно людської життєдіяльності. Виходячи з даного положення, Гегель удався до спроби синтезувати виокремлені попередниками, з одного боку, суспільно-регулятивну функцію моральності, з іншого — її особистісно-духовне значення. І хоча Гегель довів своє розуміння моральності як абсолютної істини, як «вічного» в бутті народу до рівня своєї ідеалістично побудованої системи, плідність висловлених ним ідей досить очевидна.
Саме в руслі такого підходу до морального феномена розкрилася потреба з'ясування історичного становлення останнього. Гегелівська наука про моральність, оперта на діалектичний метод, має предметом щось безконечне й абсолютне, конкретизоване у сходженні від абстрактного до конкретного. Причому конкретизація можлива як перехід від логічного до соціально-історичного.
Моральний феномен Гегель аналізує як об'єкт у ланцюзі природничо-історичної детермінації, який потрібно пояснити, виходячи з тотальності суспільного цілого. В структурі даного аналізу особливого значення набуває категорія практики. Тут поняття абсолютної практики розвивається в ідею моральності як практичної ідеї, як діяння. Постулюючи при цьому «абсолютний дух» як породжуюче начало, Гегель вбачає в моральності «щось таке, що ще тільки має бути породжене його діяльністю» '.
Відображенням цього руху є перехід від абстрактної волі до рефлектованої в собі волі, до галузі моралі і, зрештою, до поєднуючої в собі обидва ці абстрактні моменти — моральної волі (розумної волі). Таким чином, Гегель уперше взявся розвести й розрізнити такі два поняття, як «мораль» і «моральність», установивши, що власне моралі передує такий стан, коли суспільні нормативи діють автоматично в силу самого факту їхнього існування. Останнє ж виступає цілком достатньою підставою їхньої законності.Даному суспільному станові відповідає нерозвиненість особистості, її індивідуальності й суб'єктивного начала. Така особистість підкоряється усталеному звичаєві несвідомо, за звичкою, не замислюючись над тим, наскільки правомірний цей звичай, чи може він бути якимось іншим. Мораль як ступінь, що настає за цим станом, є визначеністю внутрішнього змісту волі з переважаючим моментом у ній суб'єктивної сторони. Тут фактично загальноприйняте вже не має незаперечного авторитету й «мусить виправдовувати себе перед думкою».
У сфері моралі питання про мотив волі, наміри суб'єкта стає головним. Мораль однобічна своєю суб'єктивністю. Вбачаючи в самій собі істину, притому істину абсолютну, вона зостається при цьому всього тільки суб'єктивним і приватним переконанням і волею, не позбавленими випадковості й особистого свавілля. Тому мораль знімається подальшим ступенем вищого рівня розвитку (моральністю), де розв'язуються суперечності суб'єктивного та об'єктивного, особистого й суспільного, незалежно-вольового й реально необхідного.
Моральність виступає як загальний спосіб дії індивідуумів, тобто у вигляді звичаїв, суспільної та індивідуальної звичок. У кінцевому підсумку все це постає як розумність суспільно-державного устрою життя. За Гегелем, «право індивідуумів на власне суб'єктивне визначення до свободи знаходить своє втілення в тому, що вони належать до моральної дійсності» '.
Моральність в цілому являє собою немовби соціальну етику, етичний аспект життя соціально організованого цілого, спільноти. Індивід у моральності — це «громадянин держави, в якій панують хороші закони» 2. Тут свідомість настільки зростається з кінцевою дійсністю, що зникає суперечність суб'єктивної волі «практичної дії, свідомості та дійсності. Та при цьому індивід опиняється поглиненим моральною субстанцією; зникає власна совість одиничного, і для «об'єктивної моральності» байдуже чи існує індивідуум» 3.
Таким чином, у гегелівському понятті моральності поставлене завдання синтезу суб'єктивно-особистісного й соціально-об'єктивного завершується відомим уже підкоренням індивідуального суспільному, державному началу. Та все ж цінність гегелівської етичної концепції полягає у спробі вибудувати науку про моральність на широкій соціальній змістовій основі в контексті діалектики природничо-історичного розвитку. Проте широта принципів гегелівської етики, що перебуває в рамках «абсолютної ідеї», завершилася суперечливістю висновку.