Етичні погляди та теорії Нового часу
Таким чином, можна зробити висновок про те, що мораль є моральний закон апріорного походження, дана надчуттєва предметність практичного розуму. У своїй сутності вона незбагненна, однак допустимо мислити її «як визначальну основу завдяки об'єктивній формі закону взагалі» '.
Для емпіричного індивіда, який творить своїми вчинками реальність морального світу, моральний закон є трансцендентним і апріорно незбагненним, але являє собою імперативне керівництво до дії, котре людина знаходить у самій собі, в своєму розумі, в своїй волі. На цьому шляху здобувається людська свобода, утверджується всевладність практичного розуму, автономність і самоціниість особистості.
Моральний закон — це засіб протистояння природному й соціальному світові причинності, світові феноменів, до якого людину включено поряд із її належністю як «речі в собі» до світу свободи, світу ноуменів. Отже, мораль — це в більшій мірі не вихідний стан людини, а те, чого вона мусить досягнути в результаті подолання своєї природної, чуттєво-егоїстичної спонуки. Звідси випливає й зміст формувань, що входять до категоричного імперативу — належне трактування морального закону. «Чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом» 2.
Людина як розумна, вільна істота — завжди тільки мета. Це положення сформульоване таким чином: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само як до мети, і ніколи б не ставився до нього тільки як до засобу» 3.
Специфічна природа моралі зумовлює й специфіку пізнання. Трансцендентну, апріорну природу морального закону як сутності моралі можна осягнути тільки засобами метафізики, але не наукового (яке випливає з досвіду й про досвід) пізнання. Теоретичне обгрунтування проблеми моралі можливе тільки в межах логіки знання як системи апріорних обгрунтувань. Стосовно даного положення слідзазначити, що Кант зміцнює філософську спрямованість етичного аналізу, пов'язану зі здійсненням його в лоні філософського світосприйняття.
Специфіка моралі визначає й завдання її теоретичного обгрунтування — очищення буденної моральної свідомості від омани, хибних самовиправдань. Ідея морального закону цілком автономна, тому необхідно привчати свідомість довіряти тільки своїм самоочевидним моральним уявленням. Торжество морального закону як виконання морального обов'язку в практичній життєдіяльності людини — спосіб досягнення розумно влаштованого людського суспільства.
Тобто Кант, узявши на себе завдання визначення специфіки моралі як «предметної реальності», виявив, що вона має об'єктивний, загальнозначущий, позаіндивідуальний статус і виступає обов'язковим законом. При цьому мораль нерозривно пов'язана з індивідуальною свободою й автономією особистості, що відображено в її абстрактному визначенні в системі категоричних імперативів.Кант спробував відокремити буденні уявлення від власне наукового знання про мораль, але через відмінності між теоретичним та емпіричним рівнями етичного пізнання (апріорного, філософського та дослідного) об'єктивна соціальна сутність моралі виявилася «позамежною» для наукового пізнання. В результаті Кант «заспокоївся на одній лише «добрій волі», навіть, якщо вона лишається зовсім безрезультативною, й переніс здійснення цієї доброї волі, гармонії між нею й потребами та потягами індивідів у потойбічний світ». І все ж внесок Канта в теоретичне осягнення моралі, а отже й у розвиток етичної думки, слушно вважається одним з найістотніших. Разом із цим кантівський етико-теоретичний досвід ясно позначив недоліки тих методологічних підвалин, застосовуваних при сутнісно-му аналізі моралі, котрі були породжені досвідом трьох основних етапів історичного становлення етики як науки.
Подальша доля розвитку етики пов'язується з новими підходами й методологічними основами, які зумовили появу етичної теоретичної різноманітності, властивої наступному процесові розвитку етичної думки.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, один із найяскравіших представників німецької класичної філософії, увійшов в історію етичної думки, запропонувавши розглядати моральний феномен у контексті соціально змістовної діяльності, історично значущих вчинків.
Продовжуючи новоєвропейську традицію, Гегель багато в чому виходив із критичного аналізу того, що було зроблено його попередниками. З одного боку, він критикує формалізм Канта, з іншого — моралізування Просвітництва. Критична спрямованість наукового пошуку Гегеля відображає характер основного роз'єднання новоєвропейських підходів до наукового обгрунтування моралі. Якщо при першому підході (Кант) моральність аналізується як об'єкт суто філософського аналізу, відірваного від суспільної історії людини, то згідно з другим підходом (Просвітництво), який послідовно реалізовував натуралістичну традицію, мораль, особиста моральна свідомість розглядалася як вираження певного способу суспільної поведінки. В цьому плані в моралі вбачають передусім певні соціально-практичні та життєво-корисні функції, демонструючи при цьому новий підхід до моралі в контексті соціально-історичного аналізу.