Традиції – як елемент культури

Кожний період історії виробляє свої форми і методи сакралізації явищ — як природних, так і суспільних. Чим вище рівень розвитку суспільства, тим більше розмежовуються розуміння і сприйняття сакралізації. У кризових ситуаціях завжди знаходяться люди, які намагаються сакралізувати минуле, зокрема релігійні постулати, і видавати їх як єдино правильні для всього суспільства. Це притаманне також деяким політичним партіям, які сакралізують учорашніх вождів, творячи із них святих.

Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації. Так, наступним поколінням передаються усталені й унормовані традиційні культурно-побутові цінності: норми поведінки, звичаї, обряди, ідеї, моральні установки тощо. Історичний взаємозв'язок національного і релігійного як домінуючих у суспільстві сприяв формуванню народно-релігійних традицій, на базі яких формувалося бачення світу, вироблялася специфіка укладу життя нації на всіх етапах її розвитку. Він охоплює весь соціально-побутовий і життєвий цикл людини від народження до поховання і поминання небіжчиків. За аналогією у сільськогосподарському виробництві — це календар, за яким встановлювався порядок обробітку землі від весняної оранки до збирання врожаю.

Отже, національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні форми, а їх регулятивна функція впливає на формування ціннісної орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.

Кожному етносу притаманна етнічна традиція, яка уособлює сукупність стандартів поведінки, що передаються через механізми спадковості. Це ієрархія стереотипів, культурних канонів, політичних і господарських форм, світоглядної системи, що характерні певному етносу. Етнічна традиція завжди виробляється під час формування етносу, коли активно усталюються навички адаптації до навколишнього середовища — як природного, так і суспільного. За нормального розвитку традиції максимально розквітають і набувають своєрідності, але з часом спрощуються і зникають, коли етнос сходить з історичної арени. Деякі елементи можуть переходити до молодих утворень, які їх акумулюють, збагачують і передають іншим. Як приклад можна навести культурні набутки елліністичного мистецтва, які після загибелі античної цивілізації перейшли до інших етносів, збагатили їх; вони частково існують ще й досі. Етнічні традиції етносу створюються в органічному поєднанні з раніше виробленими і втіленими в реально існуючий етнос.

Процес усвідомлення кожним індивідуумом своєї приналежності до певної етнічної спільноти визначає етнічне самоутвердження як норму, коли традиції, мова, культура, звичаї, потреби збігаються з власними інтересами та готовністю їх відстоювати і втілювати в життя, що визначає етнічну ідентичність, тобто сприйняття себе часткою етносу як цілісного суспільного організму. Усі ці чинники охоплюють комплекс почуттів, переживань, емоцій і мають прогресивне значення, відіграють вирішальну роль у забезпеченні життєдіяльності та життєздатності етносу, примножують надбання матеріальної й духовної культури, сприяють входженню їх до скарбниці загальнолюдської культури. Щоправда, надмірне захоплення власною специфікою і винятковістю може призвести до замкненості, окремішності, відігравати негативну, реакційну роль у розвитку етносу. У такому разі потрібно пропагувати кращі набутки сусідів. При цьому держава має так регулювати відносини між етнічними спільнотами, щоб не порушити внутрішньонаціональної консолідації; це сприятиме досягненню громадського миру та злагоди.

Список використаних джерел:

1. Культура эпохи Возрождения. — Л., 1986.

2. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993.

3. Культурология: Учеб, пособие. — М., 1998.4. Левек П. Эллинистический мир. — М., 1989.

5. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1983.

6. Маланюк С. Нариси з історії нашої культури. — К., 1993.

7. Мириманов В. Б. Искусство тропической Африки. — М., 1986.