Традиції – як елемент культури
Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ поступово формує так звану національну традицію.
Традиція — це, власне, те, що передається у спадок майбутнім поколінням. Російською мовою буквальний переклад з латинської traditio більш точний: "предание", українською ж — "переказ" — більш звужене.
Національні особливості уявлень про красу тісно пов'язані з конкретними місцевими умовами, що яскраво простежується на прикладі архітектури. Традиційне житло різних регіонів максимально адаптоване до кліматичних і природних умов, а також видів діяльності. Кочові племена і кочові народи користуються мобільним житлом: на Півночі — це яранга з крутими схилами стін — багато снігу, у Середній Азії — юрта з плоскою покрівлею — дощів і снігу майже немає. У лісовій місцевості житло будували з дерева, у гірській — із каменю, а у степових регіонах, де не було ні першого, ні другого, — із глиняних вальків. Будівельний матеріал диктував конструктивні особливості, форму, оздоблення. Традиції зведення житла передавались із покоління в покоління, відбувалась їх естетизація; люди звикали до свого житла, і воно видавалось їм єдино красивим. Навіть пізніше, коли збільшився арсенал будівельних матеріалів і замість глини та дерева почали використовувати цеглу, у зведенні споруд продовжували зберігатись попередньо нароблені форми, оскільки вони вважалися природними, відповідали смакам місцевого народу і визначали стиль певної місцевості. Отже, художнє з самого початку зливалося з національним, традиційним, народним, ставало виразником етнічного.
Одним із чинників визначення національної, етнічної культури є традиції народної художньої творчості. Чим вищий рівень розвитку і технізації суспільства, тим швидше і безповоротніше зникає з побуту і вжитку народна творчість. Сьогодні в Європі, як і в розвиненій Америці, традиції народної художньої творчості практично зникли. Цьому сприяв розвиток виробництва, поліграфічних послуг, а особливо — засобів масової інформації, зокрема телебачення. Наприклад, зараз в Україні національна народна традиція активно витісняється західними зразками маскультури найнижчого гатунку. Технологічний процес з україно- та російськомовного переходить на англомовний, що негативно позначається на лексиці як технічної, так і творчої інтелігенції. Різко зменшились тиражі україномовної літератури, на що звернули увагу і забили тривогу письменники, бо для них це проблема творчого життя чи смерті, буквально фізичного існування та можливості реалізуватися. Адже сумнівно, що хтось читатиме літературні твори, окрім фахівців, мовою, якою не користується суспільство в державі.
Історія засвідчує: жодна мова не жила, не живе і не житиме вічно. Сьогодні у світі багато мертвих мов, зокрема старогрецька, староіндійська, староєврейська, латинська, староруська та староукраїнська. Адже народи, які користувалися в давні часи цими мовами, нині живуть і розвиваються в нових історичних реаліях і відповідному мовному еквіваленті.
До першої чверті XX ст. визначальною була теза про те, що мова є провідною ланкою, яка об'єднує народ. Однак сьогодні наукові дослідження довели, що мова є дуже важливою, але не вирішальною складовою того, що націю робить нацією, а народ — народом. Насамперед це стереотип поведінки, способу життя, що традиційно склався з урахуванням особливостей ландшафту, середовища, які формують і виробляють у процесі пристосування ті неповторні звичаї і психологічний еквівалент, що вирізняють певний народ серед інших.
На розвиток культурних процесів нації впливають також інокультурні надбання. Визначаючи повноту культурної спадщини народу, варто звертати увагу на те, чому були витіснені аборигенні надбання. Як приклад розглянемо територію України. У X—XI ст. теремну шатрову архітектуру витіснила візантійська, було знищено скульптуру; християнство забороняло народне музикування, скомороство, танці, хороводи, пісні; у живопису заохочувався лише візантієподібний напрямок. З прийняттям християнства у Київській Русі була ліквідована протодемократична система і натомість введена жорстко уніфікована авторитарна. Щоправда, деякі вчені, навіть такого високого рівня, як академік Д. Лихачев, не хотіли чи не змогли побачити згуби, яку завдало християнство слов'янській культурі.
Провідним у теорії етносу стало питання про етнічну цілісність на інтелектуальному, духовному і політичному рівнях. У визначенні місця, ролі та значення етнічного в сучасному світі, виробленні загальнолюдських цінностей, консолідації людства як цілісного феномена підвищилась роль особистостей і невеликих груп.Кожний етнос — явище унікальне і соціальна безцінне. Це соціуми, які об'єднуються навколо ідей позитивного ряду. На таких стрижневих ідеях базуються провідні лінії розвитку етнокультурного процесу народів, націй. Часто ці ідеї виводяться на вищі ща-белі й сакралізуються (від лат. sakrum — священне), тобто предмети, речі, явища наділяються "священним" змістом і підпорядковуються політичним і громадським інститутам, догматизуються в соціальній і науковій думці, вводяться як обов'язковий атрибут у культуру та мистецтво, релігію. Символом у сакральному може виступати звичайне для певного часу явище чи церемонія, у результаті якої життєва колізія набуває "значущості". Наприклад, страта Ісуса Христа разом із двома злодіями на хресті для початку нової ери була звичайним явищем для Римської імперії, а з часом переросла в один із провідних символів християнства. Поряд з теологічним визначенням сакрального і світські вчені присвятили його вивченню багато уваги. Так, Е. Дюркгейм виводив ідею священного як діалектично-природну основу людського буття, громадську колективістську сутність, яка протистоїть індивідуалістичному, егоїстичному існуванню.