Характеристика художніх стилів XVII-XVIII ст
В умовах зміни стилів то в залежності від них, то відносно автономно розвивалися інші види художньої творчості.
Музика. Свідомість епохи бароко з її контрастами, нестійкістю є найбільш співзвучною музичному мистецтву, відкриває нову епоху в його розвитку. Вперше в історії культури музика починає відігравати таку самостійну роль. Розширюється коло музичних інструментів, особливою повагою користуються майстри, які їх виготовляють. І в наші дні неперевершеними вважаються скрипкові інструменти – творіння рук знаменитих Страдіварі, Гварнері. Навіть орган звучить вже не тільки під час богослужіння, але й на концертах. Для органа написані прославлені твори І.С.Баха, за життя великого композитора в повній мірі не оцінені.
У руслі бароко з характерною для нього умовністю і поширенням синтезу мистецтв виникає новий музичний жанр - опера, який висунув на перший план красу мелодії. Зароджується він в Італії, але швидко поширюється по всій Європі.
Класицизм з його ідеєю порядку, єдності цілого і його частин, гармонії і суворих пропорцій з особливою силою виявив себе в інструментальній музиці. Провідною в Європі стала віденська музична школа. Основою її завоювань стає принцип симфонізму - особливої якості розвитку музичної думки, коли нова ідея народжується поступово, в перетворенні початкового образу, головна тема породжує побічну, яка контрастує з головною. Саме такий підхід втілився в новому жанрі - симфонії. Вінчала музичне мистецтво XVIII ст. і готувала новий прорив творчість великого Вольфганга Амадея Моцарта: опери “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан”, “Чарівна флейта”, три симфонії, трагічний “Реквієм”, роботу над яким обірвала смерть композитора.
Образотворче мистецтво. Характерні риси бароко можна побачити в творчості великого фландрського художника П.Рубенса (Фландрія - сучасна Бельгія). Його відзначала фантастична живописна майстерність, яка відкрила перед образотворчим мистецтвом нові перспективи. Улюбленими були сюжети античних міфів. Художник користувався величезною популярністю, яка принесла йому матеріальне благополуччя, оскільки тоді у великій моді були парадні портрети.
Інакше склалася доля голландця Рембранта ван Рейна. Зі зростанням майстерності в його картинах головним стає психологічна глибина, реалізм. Якщо початком його творчого шляху став колективний портрет на замовлення “Анатомія лікаря Тулпа”, що приніс популярність, то завершальним - трагічне полотно “Повернення блудного сина”. Причому чим масштабнішими ставали роботи Рембранта, тим більше він втрачав популярність серед сучасників.
Славу іспанського живопису складає творчість Дієго Веласкеса. У своїх портретах, парадних за формою, Веласкес завжди приділяв головну увагу внутрішньому світу персонажа. Коли Папа Іннокентій Х побачив свій портрет, назвав його “дуже правдивим”. Революційною для суворо католицької Іспанії була картина Веласкеса “Венера перед дзеркалом”.Театр. У XVII ст. розгорталася творчість великих драматургів - П.Корнеля, Ж.Расіна, Ж.Мольєра. Театр часів класицизму відзначає ряд характерних рис. Жанри в ньому поділялися на “високі” і “низькі”. Твори “високого” жанру - трагедії - мали бути написані обов'язково віршами. Наказувалося використовувати піднесені вирази, застосовувати алегорії, образи міфології. Класична п'єса будувалася на основі трьох єдностей: єдність часу, місця і сюжету (одна сюжетна лінія розвивалася без зміни декорацій, події повинні відбуватися протягом доби). Як писали члени Французької академії в одному з своїх висновків: “Ніщо безладне і плутане взагалі не може нікому подобатися”. У центрі уваги трагедії знаходився конфлікт між обов'язком і почуттям, причому обов'язок повинен перемогти. Коли Корнель у своїй трагедії “Сід” відступив від цього правила (головна героїня погоджується на шлюб з коханим, хоч він убив на дуелі її батька - тобто верх взяло почуття), за вказівкою Рішельє п'єса була винесена на обговорення академії, сюжет визнали неправильним. При таких зовнішніх формах п'єси головну увагу і Корнель, і Расін зосереджували на внутрішньому світі, переживаннях персонажів. Писалися довгі монологи, які вимагали особливого мистецтва декламації. Актори стали спеціально працювати над роллю, обговорювати задум з автором. Зростають їх загальна культура, знання.
Правила, такі суворі для “високих” жанрів, не поширювалися на “низький” жанр - комедію. Вона була вільна від умовності, неминуче властивої трагедіям класицизму, її героями могли бути прості люди, які говорили повсякденною простою мовою. Великий комедіограф Жан Батист Мольєр з'єднав народну традицію та інтелектуальність, громадянськість. Майже через три століття його “Тартюф”, “Міщанин-дворянин” не сходять зі сцен театрів усього світу. Ще далі від замкненості театру часів класицизму пішов Пьєр Огюстен Бомарше в “Севільському цирюльнику” і особливо “Одруженні Фігаро”. У вуста своїх комедійних героїв він вклав монологи, які засуджували аристократію і провіщали революційну епоху.
Класицизм став художньою мовою французького Просвітництва. Майже всі найбільші мислителі займалися і художньою творчістю. П'єси, повісті писав Вольтер, вже згадувалися романи Руссо. Фундатором нового жанру - художньої критики - став Дідро.