Метод соціалістичного реалізму: історія і теорія
Найактивніше члени «Перевалу» працювали в період з 1926-1936 рр., а після 1936 р. життя більшості з них внаслідок сталінських репресій закінчилося трагічно. Для перевалівців властива романтизація революції, намагання передати її пафос і емоційність. Вони щиро переконані. що «революція це новий Ренесанс», це «інтенсивний духовний рух». Перевалівці наголошували на ролі і значенні колективу, життя якого складне і суперечливе. Щодо окремої людини, особливо ж якщо йдеться про робітника, то її життя просте і невибагливе. Робітник взагалі не здатний на складні психологічні переживання. Отже, письменник повинен «працювати на колектив».
Позиція перевалівців формувалася в гострій полеміці з членами літературного об'єднання «Літфронт». Один з теоретиків цієї групи В. Фріче так пояснював концепцію творчого методу літфронтівців: «Передати, дати відчути фарбами, лініями це вогняне, могутнє, повне трагізму й радості, повне впертості й оп'яніння спрямування – ось те завдання, яке. здавалося б, зараз стоїть перед митцями, які бажають будувати пролетарське мистецтво наших днів». Основою твору мусить бути не людина, не її характер, вважали літфронтівці, а «будівництво»: на місці індивідуального героя у пролетарському мистецтві має стояти клас-будівник.
По-своєму інтерпретуючи характер класовості в мистецтві, літфронтівці вели боротьбу проти прихильників концепції «живої людини», спрощували, вульгаризували характер відображення дійсності новим мистецтвом. Такою ж однобокою була концепція людини й у прихильників об'єднання «Ліф» («Лівий фронт»). Нову людину вони уявляли як особу «раціональну», як «стандартизованого активіста». Людина, на думку лівфронтівців, важлива не сама по собі, а як «функція справи». Отже, і завдання літератури полягає в тому, щоб «давати не людей, а їхню справу, цікавитися не людьми, а справами». Думка М. Горького про те, що «людина – це звучить гордо», розцінювалася як псевдоромантизм.
Так, у літературній критиці кінця 1920– початку 1930-х років виявилося звуження гуманістичних критеріїв художньої творчості. Пошук подальшої долі розвитку соціалістичного мистецтва був і у теоретичному, і в практичному відношеннях складним процесом. Нове народжувалося у боротьбі зі старим, руйнувалися принципи спадковості в художній практиці, адже мистецтво минулого не вкладалося у виміри пролетарської класовості і соціальності. Слід врахувати і те, що у зазначений період марксизм-ленінізм ще не використовувався повною мірою як методологічна основа осмислення проблем мистецтва взагалі і проблем творчого методу зокрема. При всіх перебільшеннях, «перегинаннях», а нерідко й наївності теоретичні пошуки зазначеного періоду були виявом безпосередніх, щирих переконань людей, які щойно починали осмислювати нове мистецтво нової соціалістичної доби.
Початок ідеологізації, політизації мистецтва пов'язаний з 1930-и роками, з практичним втіленням у життя ідеї партійного керівництва. Негативну роль щодо вироблення теоретичної концепції соціалістичного мистецтва відіграли у ці роки М.І. Бухарін і А.В. Луначарський.
Захищаючи «культурний стиль» нової епохи, М. Бухарін демонстрував відверту прямолінійність, декларативність, підміну науково-теоретичного аналізу політичними гаслами. Так, оцінюючи внесок В. Леніна і теорії ленінізму у здійснення культурної революції, М. Бухарін оптимістично обіцяв: «...Ми створюємо і створимо таку цивілізацію, перед якою капіталістична цивілізація буде виглядати так, як виглядає «собачий вальс» перед «Героїчними симфоніями» Бетховена».
Трагічна доля М. Бухаріна – репресованого і розстріляного в 1938 р.– привела до того, що його філософську й естетико-мистецтвознавчу спадщину лише сьогодні починають вивчати, аналізувати, оцінювати. Та цілком очевидно одне: саме він, М. Бухарін, насаджував у 1930-і роки ту жорстку, категоричну, прямолінійну форму оцінок мистецтва, творчості конкретних митців, яка пізніше закріпилась у практиці партійного керівництва мистецтвом і привела до таких трагічних явищ, як сталінські репресії у середовищі художньої інтелігенції, як критика А. Ждановим творчості А. Ахматової і М. Зощенка або кампанія цькування Б. Пастернака, санкціонована М.С. Хрущовим.Досить суперечливою була позиція А.В. Луначарського. Широко освічена людина, він і у філософії, і в літературній критиці, й в естетиці був постаттю неординарною. Значну увагу приділяв проблемам теорії й історії світової культури і мистецтва, був автором популярних тоді п'єс «Фауст і місто» (1918), «Олівер Кромвель» (1920), «Звільнений Дон-Кіхот» (1922) та ін. Як перший після революції нарком освіти, багато зробив для пропаганди культури, розвитку шкіл, популяризації вітчизняної і європейської класики, намагався встановити активні творчі зв'язки з художньою інтелігенцією Європи. Водночас саме А. Луначарський гостро критикував творчу поліфонічність 1920-х років, активно виступав за послідовну ідеологізацію художньої творчості. Надрукована у 1932 р. його стаття «Ленін і літературознавство» збіглася з постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій», на основі якої було ліквідовано численні літературно-художні об'єднання і створено єдину Спілку радянських письменників.
Складні і суперечливі процеси почалися в радянському мистецтві вже з середини 20-х років. Значна частина митців, зітхнувшись з нерозумінням їхніх творчих пошуків і політичною протидією, змушена була залишити країну. Інші митці, не маючи змоги оприлюднювати свої твори, переживали стан моральної смерті. У 30-і роки складні художні твори, які вимагали аналізу й осмислення, ставали об'єктом осудження, безтактної і грубої критики. Досить хоча б згадати фейлетон Д. Бєдного «Філософ», написаний з приводу фільму О.П. Довженка «Земля», нищівну критику і закриття Камерного театру Таїрова, колектив якого здійснив першу постановку п'єси В. Вишневського «Оптимістична трагедія», трагічні самогубства С. Єсеніна, В. Маяковського, М. Хвильового.