Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Прикраси

Кінці кількох разків коралевого на¬миста зв'язували докупи. Часом до них кріпили плетені з різнокольорової вовни саморобні Шнури, які закінчувалися ве¬ликими китицями (Правобережжя), або прив'язували одну — три кольорові стріч¬ки (Лівобережжя), котрі зав'язувалися на шиї та звисали по спині.

Коралевому намисту народ припису¬вав особливі лікувальні властивості. У траур та піст замість червоного на¬миста одягали скляне — молочне або прозоре. Під час весілля — від вінця до обряду вдягання очіпка — на молодій не було ніякого намиста. Після 30 років жінки частіше відмовлялися від носіння намиста, в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку

якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темне. Дівчата ж полюбляли яскраві кольори, серед яких перевагу віддавали червоному. У будень, особливо під час польових робіт, дівчата вдягали небагато намиста, боючись його розірва¬ти; на свята, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішували різноко¬льоровим намистом. Добре коралеве на¬мисто було в заможніших; бідні купляли намисто з різнокольорового скла.

Крім коралів, на Наддніпрянщині було поширене намисто з «щирого» бурштину, який добували в околицях Києва й шліфували у вигляді пласких намистин. За стародавніми повір'ями, бурштин приносив здоров'я та щастя. На Чернігівському Поліссі частіше носи¬ли одну довгу й масивну низку буршти¬ну, іноді у поєднанні з коралевим намис¬том.

У XIX ст. серед заможніших верств населення побутувало привізне намисто з гранатів та кольорової смальти. За¬лежно від кольору воно мало різні назви: кровавниці, блискавки, перли. Дорого ці¬нувалося й відоме нам гуцульське намис¬то з різнокольорового скла, яке спеці¬ально завозилося з Венеції.

Із середини XIX ст. серед сільського населення поширилося різнокольорове скляне (не дуте) або камінне намисто фабричного вироблення. Воно було біло¬го, блакитного, зеленого, жовтого, черво¬ного, вишневого, чорного кольорів. У різ¬них місцевостях спостерігалися різні кольорові поєднання; іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у центральних областях з'являються різнокольорові скляні, іноді типу ялинко¬вих, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості вбрання цього періоду.

Намисто з доброго натурального ка¬міння хоча й вийшло на початку XX ст. з ужитку, проте ревно зберігалося селя¬нами впродовж десятиліть, завдяки чому різні його види були придбані багатьма музеями. У 60—70-ті роки стародавнє селянське намисто, особливо коралеве, було високо оцінене за своїми худож¬німи якостями міським населенням і ши¬роко використовувалось як прикраса су¬часного одягу.

Крім поширеного по всій території України намиста з натуральних і штуч¬них матеріалів, на Прикарпатті, Закар¬патті, Буковині та Поділлі побутували шийні прикраси з бісеру. Різнокольоро¬вий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели або ткали, утво¬рюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали локальні особливості форми, спо¬собу плетіння, малюнка, колориту. Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять і назви цих виробів — силянки, сильованки, силенки, а від перепле¬тення ниток між собою — плетенки, пле¬тінки. Ткані нашийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги назива¬лися гердани, герданики, герданки, гар¬ди, крайки, ланцки, драбинки, рядки, пупчики. Бойківські нагрудні прикраси з бісеру — міци, шлейки — мали форму двох смуг, з'єднаних спереду. Візерун¬часті шийні прикраси, ткані з бісеру, побутували, крім північно-західних об¬ластей, також на Правобережжі Дніпра під назвою лучка.

Виробництво прикрас із бісеру триває й по сьогодні в Західній Україні, стано¬влячи цілу галузь художнього промислу, продукція якого має великий попит.До традиційних шийних та нагрудних прикрас належать і ювелірні вироби з металу, походження яких дуже давнє. Особливе місце серед них посідають мо¬нети (дукати, дукачі). У XIX — на по¬чатку XX ст. в Україні побутували різні способи використання монет як прикрас: три — п'ять — сім і більше мо¬нет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплялись до кора¬левого намиста тощо. Особлива вираз¬ність та художня довершеність прита¬манні такій своєрідній прикрасі, як дукач (личман), що складався з великої монети — дуката — і прикріпленого до неї металевого, прикрашеного камінням так званого банта. Дукач займав цент¬ральне композиційне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас.

У XIX — XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та худож¬ньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого юве¬лірного виробу до копійчаної фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цьо¬го в одних місцевостях України дукачі використовували як святкову прикрасу, а в інших носили щодня не лише дорос¬лі, а й діти. Дукачі цікаві як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки найрізноманітніших і часом зовсім не властивих селянському побуто¬ві композицій та сюжетів. Для дукачів використовували австрійські дукати, а пізніше російські рублі та їхні підробки з будь-якими зображеннями. Особливий інтерес становлять дукачі місцевого виготовлення .