Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Прикраси
Яскравим та художньо виразним доповненням до українського народного одягу виступали зйомні при¬краси. Це здавна відомі діадеми, під¬віски, браслети, сережки тощо — привіз¬ні та місцевого виробництва. їх охоче використовували як жінки, так і чоло¬віки, хоча з часом прикраси стали при¬вілеєм жіночого костюма.
Зйомні прикраси протягом віків вико¬нували захисну функцію — амулетів, та¬лісманів, оберегів. Ця традиція виявила¬ся настільки стійкою, що навіть у XIX ст. в ювелірних виробах поруч з естетич¬ними втілювались і релігійні уявлення, а такі прикраси, як хрест, панагія, образок, узагалі були символами християн¬ської віри. Разом із тим благородні мате¬ріали дорівнювалися до засобів грошо¬вого обігу, і прикраси з них виступали показниками майнового статусу. Бажан¬ня надати прикрасам більшу матеріаль¬ну вартість часом порушувало їхню ху¬дожню цілісність; створення дешевих копій дорогих прикрас також губило їхні естетичні якості.
Та все ж основне призначення тради¬ційних ювелірних виробів зводиться го¬ловним чином до прикрашання костюма. Звідси й їхня високоемоційна художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які відшліфовувалися народ¬ними майстрами протягом століть.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. серед українського селянства побутували вушні прикраси (сережки, каблучки) та велика група шийних та нагрудних виро¬бів. Останні, що складалися з багатьох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою, були обов'язковими в оформлен¬ні всього комплексу вбрання, надавали йому локальну специфіку, композиційну рівновагу та довершеність. Зйомні при¬краси були продукцією місцевих ремісників або завозилися з інших країн, продавалися на сільських ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські «коштовності» — ко¬ралі, бурштин, дукач, сережки. тощо — збирали протягом поколінь, передавали від покоління до покоління як сімейні реліквії.
Сережки-ковтки — один із найдавні¬ших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує й дотепер. Майже з дво¬річного віку українським дівчаткам про¬колювали вуха. Діти носили мідні, а дів¬чата й молодиці — срібні, позолочені, зрідка золоті сережки, форми яких були дуже різноманітні. Найбільше поширен¬ня мали невеликі дуті каблучки або пло¬щинні у формі напівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані тіявочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигля¬ді квітки з блакитним або червоним ка¬мінцем посередині. До сережок часом кріпили привіски — бовти, теліпони. На Харківщині сережки виробляли у ви¬гляді розширеного спереду кільця з при¬кріпленою до нього пластинкою з трьома вузькими й довгими підвісками, що імі¬тували намистини. На Чернігівщині осе¬редками виготовлення металевих ювелір¬них виробів були Ніжин, Батурин, Глухів, Березна. Навіть у 20-х роках нашого століття тут виробляли рифи (пугвиці), якими перенизували коралі, а також персні й сережки. Останні мали такі на¬зви: бовтуни, жолудки, реп'яшечки з не¬забудкою, змійки, книшики тощо. На Гуцульщині широко побутували сережки грушоподібної форми.
На давнє походження сережок вказує значна кількість повір'їв, пов'язаних з ними: сережки могли знімати головний біль; загубити ж їх вважалося нещас¬тям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусила зняти се¬режки.
Як уже зазначалося, особливим ху¬дожнім явищем були шийні та нагрудні прикраси, які мали локальні риси щодо властивостей матеріалів, техніки виго¬товлення окремих елементів, характеру їх поєднання.
Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або чер¬воного намиста, монети-дукачі, ланцюж¬ки з хрестиком або так званими бовтунцями чи дармовисами. На Лівобережжі шию та груди прикрашали одним вели¬ким дукачем із багато оздобленим мета¬левим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих з'єднаних між собою монет. На Гуцульщині зберег¬лися такі давні металеві прикраси, як згарди у вигляді нанизаних мідних хрес¬тиків. Крім того, гуцули широко викори¬стовували намисто з рівнобарвного вене¬ціанського скла, а також прикраси, пле¬тені з бісеру (силянки, гердани).
Найдавнішою складовою жіночих на¬грудних прикрас, поширеною по всій Україні, було намисто. Воно різнилося як матеріалом, кольором, формою, так і способами носіння. Найбільше цінувало¬ся намисто з дорогих природних мате¬ріалів — коралів, бурштину, перлів, гра¬натів, скла, смальти. У деяких районах Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися намистом із плодів — клокічкою.Коралеве намисто мало в Україні найширше розповсюдження, хоча й було малодоступне для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намис¬то, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, оброб¬кою, кольоровими відтінками. Більш де¬шеві коралі — це нарізані у формі трубо¬чок маленькі циліндрики — так зване колюче намисто. Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи бари¬лець; високо цінувалися разки з велики¬ми намистинами у центрі. На Право¬бережжі такі намистини стягували сріб¬ною обручкою, на Лівобережжі між ко¬ралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралевого намиста (до 25) та характер обробки свідчили про добробут жінки. Крім того, кількість разків була пов'язана і з пев¬ними особливостями вбрання. Так, на території, де була поширена вишивка на комірі та грудях сорочки (Київщина), кількість разків менша, ніж там, де ви¬шивки не було (Лівобережжя). На Пол¬тавщині навіть верхній одяг робили з глибокою горловиною, щоб було видно прикраси.