Аспекти правової культури Заходу і Сходу
Найдосконалішим виявом правової культури, умовою її розквіту є побудова правової держави. В такій державі де¬мократична система влади поєднується з її правовими на¬становами. В основу такої держави покладено принцип рі¬вності влади, громадянина, суспільства і права, їх правову рівність перед законом. Ця рівність мусить бути дотримана за будь-яких обставин, незалежно від змін політичного ре¬жиму і форми правління. А ґрунтується ця рівність на ви¬знанні й дотриманні вимог «Загальної декларації прав люди¬ни», що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. В ній зазначається, що «всі люди наро¬джуються вільними та рівними» (ст. 1) і що «кожна людина повинна мати всі права і... свободи, проголошені... декла¬рацією, без жодних розрізнень» (ст.2). Проте задоволення потреб перш за все окремої людини збільшує відповідаль¬ність останньої. Та без такої відповідальності не може бути й реальної свободи. Свобода — це усвідомлена і реалізова¬на необхідність, як сказано було колись.
Правда, коли в кінці сорокових років ООН готувалась прийняти «Загальну декларацію прав людини», ця універсалістська концепція прав людини викликала сумнів у деяких вче¬них. Зокрема, це була група вчених Американської антропо¬логічної асоціації під керівництвом М. Герсковіца. В своєму меморандумі вони заявили, що «стандарти і цінності мають особливий характер в різних культурах, з яких вони походять, тому всяка спроба сформулювати постулати, що випливають з уявлень чи морального кодексу однієї культури, перешкоджа¬ють розповсюдженню такого роду декларації прав людини на людство в цілому».
Звідси робився висновок про те, як, у відповідності з на¬уковим підходом, повинні декларуватись права людини. Вчені вважали, що в основу мусять бути покладені загаль¬носвітові стандарти свободи і справедливості, що базують¬ся на принципі, за яким людина вільна у тому випадку, коли вона може жити у відповідності з тим розумінням свободи, яке заведено в її суспільстві. І навпаки, не можна уявити собі ефективний світовий порядок, який би не підтримував вільний розвиток осіб, членів тих співтовариств, які кон¬ституюють цей порядок.
Цікаво, що з подібними судженнями виступав ще в 1909 році українсько-російський вчений, правник-мислитель європейського рівня Б. О. Кістяківський. В своїй праці «На захист права» він стверджує: «Немає одних і тих же ідей сво¬боди особистості, правового устрою, конституційної держа¬ви, однакових для всіх народів і часів... Усі правові ідеї у свідо¬мості кожного окремого народу отримують своєрідне забар¬влення і свій власний відтінок».
ООН проігнорувала меморандум М. Герсковіца. В осно¬ву «Загальної декларації прав людини» нею була покладена універсалістська концепція прав людини. Згідно з нею, пра¬ва людини єдині для представників всіх співтовариств сві¬тового порядку, незалежно від специфіки конституюючих ці співтовариства традицій і властивих їм принципів розу¬міння свободи. Змістовно ж ці універсальні права предста¬вляють собою саме постулати, що випливають з уявлень і морального кодексу однієї, а саме європейської культури (Л. Г. Іонін).
Ставало очевидним, що потрібна поглиблена розробка прав людини. її універсальні міжнародно-правові стандарти доповнюються регіональними, які базуються на враху¬ванні історико-культурної своєрідності окремих регіонів світу. В зв'язку з цим у Лондоні в 1970 році була видана дру¬ком книга Султан хусейна Табанде «Мусульманський комен¬тар до Загальної декларації прав людини. В 1981 році в Пари¬жі вийшла в світ «Загальна ісламська декларація прав люди¬ни». Вона була підготовлена неурядовою організацією — Ісламською радою Європи (ІСЄ). З одного боку, цей доку¬мент відтворив багато які з мусульмансько-реформаторсь¬ких постулатів, а з другого — був прямим відгуком на євро-американський варіант постановки питання про права лю¬дини. На жаль, в євроамериканських країнах ні книзі, ні до¬кументові не надали належної уваги.
В минулому колонізатор з Заходу впевнено насаджував по світу свої закони. Проте з розпадом в 60-х роках XX сто¬ліття глобальної колоніальної системи світ став з великою підозрою відноситися до євроамериканських норм права. Та й сам Захід засумнівався в універсальній придатності сво¬го традиційного уявлення про право, особливо для незахідних культур. Право, яке раніше здавалося «природним», ви¬явилося всього лише «західним». А багато хто стверджує, що воно й для Заходу застаріло (Гарольд Дж. Берман).Отже, неминучим виявляється таке становище, коли ідея втілення в життя універсальних (на думку ООН) прав людини або лишається утопією, якщо їх не відстоюють там, де вони порушуються, або виявляється засобом, який ви¬користовується для задоволення власних потреб країна¬ми — лідерами співтовариства. А це теж є порушенням прав людини.
Демократія — це оптимізована сукупність законів, за якої громадяни відчувають себе вільними. Народовладдя не мож¬на накинути народові насильно. Навпаки, демократія по¬винна народитися з потреб освіченого, культурного суспіль¬ства. Насильно, штучно можна насадовити лише диктату¬ру, а демократія повинна вирости. У євроамериканській демократії влада народу заснована на величезній внутрішній відповідальності кожного громадянина. Йому не треба при¬мушувати себе до нормальної і відповідальної соціальної поведінки. На Заході громадянин підготовлений до неї іс¬торично, тому він сприймає демократичні норми, як такі, що не потребують пояснення. Це його спосіб життя. Там відбулося не лише вдосконалення системи державної вла¬ди і законодавства, а й розвиток кожним громадянином своєї політико-правової культури.