Культурна самобутність як фактор національної безпеки україни: гуманітарний аспект

Чи не єдиною альтернативою у виборі між наведеними вище підходами є національна культурна політика держави, спрямована на забезпечення доступу до культури усіх верств населення, становлення та розвиток людини у просторі культури. Зазначеному О. Білорусом та Д. Лук’яненком критерію глобальної людини як «позанаціональний громадянин світу» має бути протиставлена цінність етнокультурного. Державна культурна політика має формуватися на основі взаємодії усіх суб’єктів соціокультурного простору України, бути спрямованою на реалізацію проектів «демократизації» та «децентралізації» держави, визнання етнокультури українського народу важливою сферою її національних інтересів, включеність усіх суб’єктів українського суспільства у процес творення національної культурної самобутності, що відповідає принципу «єдність у різноманітті». Культурна самобутність у сфері національних інтересів держави є підгрунтям збереження принципу її демократичності — саме через неї держава підтримує єдність з суспільством.

Культура й держава — це не два феномени, які взаємно відчужуються чи поглинаються одне одним. Індивід як суб’єкт є творцем певної моделі культури, оскільки він не мислиться поза її полем. Своєю активною, діяльнісною позицією він включений і в державотворчий, і націєтворчий (творення загальнонаціональної культурної самобутності) процеси. Культурна самобутність нації («етика автентичності» культури, висловлюючись словами Ч. Тейлора) полягає у спільній політичній дії, формуванні спільної мети, яка і споріднює численних суб’єктів культури певного суспільства. Збереження, відтворення та творення культурної самобутності нації, як основи націєтворення відбувається не паралельно, а синкретично з державотворчим процесом. Тому для мобілізації (активізації) усіх суб’єктів культури в українському суспільстві є спільна політична дія, ідентичність. Збереження культурної самобутності як сфери національних інтересів не є пріоритетом окремого кола суб’єктів культурної політики, а справою усіх культурних груп суспільства, які неминуче роблять свій внесок, реалізують (або ні) можливості власного культурного становлення. Етносоціальний чинник безпеки в культурній політиці полягає у подоланні відчуженості певних культурних груп від державотворчого поступу України.

Дослідження проблеми консолідації суспільства потребує також й аналізу взаємодії держави та культури у процесі становлення української нації. Протягом тривалого історичного періоду становлення української державності культура виробила значні механізми самозахисту (високі адаптивні властивості та водночас здатність до самобутнього розвитку у несприятливих політичних умовах) та нерідко виконувала державницькі функції (консолідація народу, збереження національної ідентичності). Саме культура значною мірою протекціонувала національну державу на теренах України (консолідувала суспільство в державоборчому процесі національного становлення). Погоджуючись із твердженням вітчизняного дослідника І. Дзюби, що «...культура є виявом сукупної дії нації, і в цьому сенсі, старша і суверенніша держави» [6], можна стверджувати, що культуротворче становлення української нації було дихотомією щодо процесу її державотворення. Цією позицією ми заперечуємо поширену думку, висловлену вітчизняним дослідником Л. Шкляром, що «одвічною проблемою існування та розвитку української культури як структурованої і диференційованої цілісності була відсутність української державності» [7].

Хоча держава є основним гарантом безпеки суспільства та людини, її повноваження у просторі культури перебувають під тиском низки історичних стереотипів. Так, протягом історичних періодів інодержавного панування на українських теренах сформувався «негативний» імідж державного протекціонізму, оскільки для України він мав швидше руйнівні наслідки. Тому процесу формування державного протекціонізму сфери культури в Україні перешкоджає негативне стереотипне ставлення до нього, що в масовій свідомості ототожнюється з інодержавним панкультурним екстремізмом. Про наявність у сучасному українському соціумі значної відчуженості між громадськістю й владою, їх значне дистанціювання в системі «свій — чужий» стверджує А. Ручка, висновки якого випливають з даних соціологічних опитувань [8]. Це у свою чергу свідчить про певну недовіру суспільства до держави як суб’єкта культурної політики.На процес формування та реалізації культурної політики держави в Україні негативно вплинуло й примусове включення України або частини її земель до різних іноземних держав. Як наслідок, культурна самобутність української нації має значну регіональну фрагментованість, що ускладнюється й етнокультурною строкатістю населення. Негативні чинники фрагментації культури виявляються у відчуженості культурних груп (наприклад, за регіональною ознакою) на основі різнорідності культури (не слід плутати з культурною багатоманітністю); атомізації культури: замкненість суб’єкта культури «у собі» перешкоджає процесам демократизму як «спільної дії», позбавляє суб’єкта культури (на індивідуальному рівні, на рівні культурних груп чи загальносуспільному рівні) статусу суб’єкта культурної політики.

Можна стверджувати, що ймовірна загроза національно-культурній цілісності України полягає не у її культурній багатоманітності, а у відсутності громадсько-політичної єдності суспільства. Культурна фрагментація останнього, за твердженням Ч. Тейлора, перешкоджає членам суспільства ідентифікувати себе з «політичним суспільством». Суб’єкт фрагмента культури стає відчуженим не лише від націєтворчих та державотворчих процесів, а й від динаміки культурного життя у суспільстві в цілому. Ліберальний протекціонізм культурної політики держави має спрямовуватися саме на подолання цієї замкненості шляхом формування консолідованого громадянського суспільства. Розвинене громадянське суспільство дасть можливість демократизувати та децентралізувати державотворчий процес в Україні, а відповідно, і процес формування та реалізації культурної політики.