Культурна самобутність як фактор національної безпеки україни: гуманітарний аспект

Саме держава є основним гарантом і безпеки людини у просторі культури, чим взаємообумовлюється як взаємозалежність безпека держави, суспільства та людини. Усвідомлення культурної самобутності, національної спадщини, історичних коренів та творчого потенціалу суспільства є рушійною силою розвитку держави. Дії держави як суб’єкта культурної політики мають спрямовуватися на збереження, відтворення та творення культурної самобутності нації.

Вітчизняні дослідники В. Сідак, І. Валько визначають безпеку як першооснову існування і людини, і будь-якого етносу, нації, держави [5]. Державна культурна політика базується на відповідності гуманітарної складової національній безпеці в цілому. З одного боку, ми маємо потребу у національній єдності, з іншого — наше суспільство є полікультурним. У концепції безпеки підгрунтям багатоманітності культурного вираження є збереження за індивідом, культурною групою чи етносоціальною спільнотою статусу суб’єкта культури: можливість діяльнісного становлення у просторі культури. У цьому концепті закладено права численних культурних груп суспільства та окремого індивіда на культурне самовираження. Проте спрямованість до єдиної мети (наприклад, у державотворчому процесі) вимагає співсуб’єктної взаємодії кожного суб’єкта культури. Суб’єктність і співсуб’єктність є тією основою, що запобігає можливості відчуження та конфронтації у просторі культури між індивідами, групами, суспільством та державою.

Таким чином, у просторі кожної національної держави можна виділити дві грані динаміки культурних процесів, які за певних обставин можуть мати конструктивний або ж деструктивний характер. У Законі України «Про основи національної безпеки України» [5], а також вітчизняними дослідниками з питань національної безпеки окремо не виділяється сфера національної культури. Оскільки культурна самобутність є основою національної культури та становить важливу складову національної безпеки кожної країни, то доцільно виділити:

зовнішні загрози культурній самобутності України:

•розмивання національної ідентичності;

•девальвація національних культурних цінностей;

•зміна політико-ідеологічної культури на масову комерціалізовану культуру;

•трансформація традиційної системи світоглядних орієнтацій;

•трансформація культурного простору України у «буферну зону» інокультурної продукції як підміна «діалогу культур»;

внутрішні загрози:

•відчуження певних культурних груп від динаміки культурного життя українського суспільства;

•труднощі у процесі формування загальнонаціональної культурної ідентичності;

•низький престиж української культури;

•маніпулювання ідеями мультикультуралізму, культурними правами етнічних меншин з метою експансії, збереження монопольного статусу чи розколу у культурному просторі українського суспільства.

Деякі дослідники, зокрема С. Хантінгтон, активно відстоюють твердження, що культурна глобалізація чи так звана масова комерціалізована культура в дійсності розширює можливості вибору як основи та критерію свободи кожного індивіда, і єдина загроза — це загрозливий надмір можливості вибору, з яким може зіткнутися людина. Зазначені аргументи досить обмежено аналізують гуманітарні чинники культурної глобалізації. На думку автора, основним їхнім недоліком є виокремлення індивіда в процесі аналізу з вісі етносоціальних координат становлення людини у просторі культури. Такий підхід загалом є характерним для апологетів культурної глобалізації.

Протилежну позицію щодо впливу процесів культурної глобалізації висловлюють вітчизняні дослідники О. Білорус, Д. Лук’яненко: «Вища мета глобальної цивілізації — створення позанаціонального громадянина світу, громадянина єдиного світового співтовариства, єдиної світової держави» [9]; В. Пироженко — функція гуманітарної політики в умовах глобалізації полягає у протидії загрозам, зумовленим «розмиванням уявлення різних прошарків світової спільноти про власну ідентичність безвідносно до того, чого вона мала б стосуватись — етносу, нації, певної конфесії чи культурно-цивілізаційної приналежності» [10].Ідентичність у просторі культури (культурна ідентичність) таким чином є основою для суб’єктного статусу людини у просторі культури, є реалізацією її права на культуру як процес становлення себе у просторі культури — культуротворення. Варто погодитися з твердженням, що цей «глобальний світовий дім», який нині формується, може виявитися нездатним забезпечити основні права людини і зокрема — суб’єктність у просторі культури та культурну ідентичність.