Історико-культурний зміст і значення Реформації

Ця практика викликала повсюдне обурення і розглядалася як яскравий доказ кризи церкви, жадібності її служителів. Проте критиці піддавалося саме надання відпущенню гріхів брудної грошово-торгашеської форми, що контрастує з чистотою і праведністю вчення Христа, але не саме право церкви засуджувати і милувати, накладати покути (покаянні покарання) і сатисфакції на віруючих. Проникливість Лютера тут проявилася в тому, що за образливим для християнства торгашеським духом церкви він побачив «сатанинську вигадку» — прагнення звільнити людину від необхідності внутрішнього покаяння, до чого постійно і невпинно закликає Євангеліє, фактично скасувати головну вимогу Христа і умову спасіння душі: «покайтеся, тому що наблизилося Царство Боже!» Не можна замінити страждання, належні людині в силу її вродженої гріховності, які очищають душу, тому що це є єдино гідний людини шлях зміцнення віри і моральної чистоти, тобто щирої готовності жити по-божеськи.

Фактично Лютер зажадав повернення до моральних принципів Раннього християнства з властивою йому простотою, щирістю, заглибленістю в віру. Людина не повинна шукати проміжні інстанції для спасіння, уповаючи на них і наділяючи їх правом карати і прощати, тому що тим самим вона зраджує Богові, применшує його велич. Саме це — викриття прихованого неблагочестя церкви на чолі з римським папою перед особою Бога, що випливає з вимоги Лютера про необхідність для людини внутрішнього особистого покаяння, залучило на його бік всіх незадоволених всевладдям розбещеного Риму. Моральне обурення одержало тут найсильніше релігійне підкріплення, що сприяло швидкому розвиткові ідей Реформації. Світські феодали також знаходили в лютерівському маніфесті вираження своїх політичних інтересів, що забезпечило реформатору збереження життя і можливість розвинути свої погляди.Поставивши під сумнів право церкви бути посередником між людиною і Богом, Лютер пішов далі і в кінцевому рахунку відкинув саму церковну ієрархію, що скомпрометувала себе, на чолі з «бісівським князем» — папою. Папство він кваліфікує як «антихристове установлення», що спокушає людину і провокує її на кепські справи, які легко відпокутувати зовнішнім благочестям, участю в церковних таїнствах і обрядах або ж, як це практикують самі закоренілі грішники, придбанням відпущення гріхів. Воно по-суті справи вкрало в людини Бога і зайнялося спекулятивним продажем його милості. Бог «труждающихся і обтяжених» перетворився тут в Бога багатих і самовдоволених.

Постійно звіряючи свої ідеї зі Святим письмом, Лютер відкидає помилковий розподіл суспільства на священиків і мирян, тому що ні про папство, ні про клір в християнстві немає жодного слова. Папа постає в його зображенні проводирем багатотисячної армії титулованих вчених шарлатанів і шахраїв, самозваних посередників між людиною і Богом, що не допомагають, а заважають її спілкуванню з Творцем. Тому Лютер відкидає і більшість таїнств, які складають католицький культ і обрядовість — святих і ангелів, культ Богородиці, поклоніння іконам і святим мощам, чистилище, — розглядаючи їхній як різновид якоїсь церковної магії. На противагу «справжній побожності» вона піклується не про те, щоб людина перейнялася волею Бога, а прагне самого Бога підкорити волі людей.

Всяка спроба спасіння шляхом умилостивити Бога — чи прямим підкупом, або пожертвуваннями, або навіть беззавітним служінням церкві, чернецтвом і іншими проявами зовнішнього благочестя, виявляється в Лютера противною самій сутності християнства, тому що представляє спробу маніпулювати Богом. Тому спасіння, вважає він, можливе тільки за допомогою перенесення його зі сфери зовнішнього благочестя в внутрішній простір свідомості — в особисте вірування людини. Саме завдяки особистій вірі відкривається для людини можливість безпосереднього інтимного спілкування з Богом, що надихає її на втілення в мирських справах божественного задуму.

Але щоб не заплутатись в питаннях віри, необхідно постійно звіряти її з Біблією як справжнім критерієм істинності християнського вчення. Утвердженням незаперечного авторитету Писання Лютер наполягав на праві кожного віруючого мати власне розуміння Писання, на незалежності особистих суджень в питаннях віри і моральності і, в кінцевому рахунку, на свободі совісті. Щоб забезпечити це право, Лютер сам переклав Біблію німецькою, заклавши основи німецької літературної мови, цим він зробив її доступною народу і сприяв зміцненню суспільної потреби в розвитку грамотності.

Основний зміст лютерівської Реформації пізніше стисло був сформульований його найближчим сподвижником Ф. Меланхтоном в «Аугсбургському віросповіданні» (1530) і полягав в ідеї можливості особистого спасіння однією тільки вірою, визнанні умовності папства і всієї церковної ієрархії, в утвердженні рівності всіх віруючих в питаннях віри перед Богом, що приводило до принципу «загального священства» і значного скорочення дорогої церковної ієрархії і культу. Це означало, що в принципі кожен віруючий може бути для себе і інших священиком, тому що ніякого особливого, сакрального (священного), кола діяльності не існує. Цю концепцію Лютер доповнив вченням про божественну зумовленість всього існуючого і ілюзорності свободи волі людини. Стрижнем християнського протестантського світогляду стало положення «все від Бога», що звільнило людину від марних і суєтних переживань про хід і результат мирських справ і залишило їй лише одне: уповати на Бога і вірити у свій порятунок. Лютер довів цю думку до утвердження, що спасіння взагалі не залежить від зусиль людини, а цілком визначається одним тільки Богом. Тому що якби було інакше, якби спасіння не було тільки благодаттю божою, а його можна було заслужити, це породжувало б самозаспокоєність і самовдоволення, спонукало б людину до гордині і відвертало від покаяння.По-суті справи, тут народжувалася нова моральна установка, перейнята готовністю прийняти і витримати всі труднощі і випробування, послані людині згори, і запеклим прагненням лише до внутрішнього очищення і духовної стійкості в вірі. Зберегти в душі образ Божий, не зламатися, не впасти духом, а робити свою справу методично і добре, незважаючи ні на що і всупереч розважливій обачності, всупереч несприятливим обставинам. В етиці така поведінка кваліфікується як моральний подвиг, достоїнство якого тим вище, чим тяжчі іспити випадають на долю людини, а в протестантизмі є обов'язком перед Богом, тому що служить зміцненню віри. І якщо таке діяння без надії на успіх, що зміцнює віру і піднімає душу людини, раптом виявляється дійсно успішним — це є явним знаком божественного благовоління і можливістю спасіння. Тому фаталістичний дух цього вчення не заперечує необхідності систематичної завзятої праці, активних діяльних зусиль в рамках свого мирського покликання, придбання матеріального благополуччя, необхідного не для розваг і розгульного життя, а для одержання почуття задоволення від свідомості власної обраності.