Культура італійського Ренесансу
Сандро Боттічеллі (1445-1510) — художник іншого періоду епохи, він гостріше інших виразив духовний зміст Раннього Ренесансу, який вражає щедрістю, надмірністю художньої творчості, що хлинула як з рогу достатку. Творчість Боттічеллі відповідає всім характерним цього періоду, який більше, ніж який-небудь інший, орієнтований на пошук найкращих можливостей в передачі навколишнього світу. Саме в цей час здійснюються розробки в області лінійної і повітряної перспективи, світлотіні, пропорційності, симетрії, загальної композиції, колориту, рельєфності зображення. Це було пов'язано з перебудовою всієї системи художнього бачення. По-новому відчувати світ значило по-новому його бачити. І Боттічеллі бачив його в руслі нових часів, однак образи, створені ним, вражають надзвичайною інтимністю внутрішніх переживань. В творчості митця заполоняє нервовість ліній, поривчастість рухів, добірність і крихкість образів, характерна зміна пропорцій, виражена в надмірній худорлявості і подовженості фігур, особливим чином падаюче волосся, характерні рухи країв одягу. Іншими словами, поряд з виразністю ліній і малюнку, так шанованих художниками Раннього Ренесансу, в творчості Боттічеллі присутній найглибший психологізм. Про це беззастережно свідчать картини «Весна» і «Народження Венери».
Однак не тільки єдність пластичної майстерності і духовного змісту творчості додають його манері ренесансного характеру. Боттічеллі — самий прекрасний, хвилюючий, поетичний художник Ренесансу і самий хворобливий, роздвоєний, який ніколи не досягає класичної завершеності. Його Венери завжди скидались на Мадонн, як Мадонни були схожі на Венер, ніби Венери покинули землю, а Мадонни — небо. В творчості Боттічеллі є туга, що не допускає жодної класичної закінченості. Його художній геній створив лише небувалий за красою ритм ліній. І все-таки Боттічеллі самий прекрасний, найближчий і хвилюючий художник Ренесансу. Трагізм світовідчування — невідповідність задуму, грандіозного і величного, результатові творчості, прекрасному для сучасників і нащадків, але болісно недостатньому для самого художника — робить Боттічеллі справжнім гуманістом. Трагізм звучить в таємних душевних рухах, виявлених великим майстром в його портретах і навіть в сумному лику самої богині краси Венери.
Саме трагізм світовідчування і найтонша духовність роблять Боттічеллі дивовижно близьким художникам і поетам XIX ст., особливо символістського спрямування — Бодлеру, прерафаелітам, імпресіоністам, сецессіоністам.На долю і творчість С. Боттічеллі, так само як і на долі багатьох гуманістів, вплинула особистість церковного діяча Джіроламо Савонароли (1452-1498). З однієї точки зору, Савонаролу важко зарахувати до діячів культури Ренесансу. Занадто різняться його думки і переконання з загальним стилем ренесансного світогляду. З іншої, він є щирим представником цієї культури. Савонарола, з дитинства відзначався глибокою релігійністю, в зрілі роки став відомим ченцем. Його твори мали чималий успіх, завдяки тому, що він постійно викривав пороки аристократії і духівництва, особливо папства. Об'єктами критики ченця були папи Сікст VI, Інокентій VIII, Александр IV Борджіа. Авторитет Савонароли так виріс, що в кінці ХVI ст. він, по-суті, став правителем Флоренції, володарем її дум, встановив там досить суворий монастирський режим.
Природно, настільки глибока і ортодоксальна віра характеризує Савонаролу як діяча Середньовіччя. Про це ж свідчить його відношення до філософії Платона, яку він добре знав. Він писав: «Єдине добро, зроблене Платоном і Арістотелем, полягає в тому, що вони придумали аргументи, які можна застосувати проти єретиків. Однак і вони, і інші філософи, знаходяться в пеклі. Будь-яка баба знає про віру більше, ніж Платон. Було б досить добре для віри, якби книги, які багато хто вважає корисними, були знищені. Якби не було такої безлічі книг, природних доводів розуму і всяких диспутів, віра швидше поширилася б». З цього тексту слідує, що знищення знаменитих книг і картин на багаттях, які запалали з волі Савонароли, не мало характеру вандалізму, а було актом підтримки і зміцнення віри.
І все-таки Савонарола був гуманістом. Щира віра в Христа, непідкупність, порядність, глибина думки свідчили про духовну наповненість його буття і тим самим робили його істинним представником культури Ренесансу. Сама його загибель (спочатку його повісили, а потім спалили) говорить про суперечливість і неоднорідність культури Ренесансу, що була не тільки світла і піднесена, але і похмура і низинна. Сама поява особистості Савонароли підтверджує той факт, що культура Ренесансу, не маючи під собою народної основи, торкнулася лише верхів суспільства. Загальний стиль ренесансного мислення, модифікація релігійної свідомості не зустріли відгуку в душах простого народу, а проповіді Савонароли і його щира віра потрясли його. Саме широке розуміння народу допомогло Савонаролі, по-суті, перемогти гуманістичний ентузіазм флорентійців. Ідеї індивідуалізму в повному обсязі воскресли значно пізніше, в XVIII ст., а в XVI вони були лише надбанням умів великих мислителів і художників.
Література:
1.Виппер Ю., Самарин Р. Курс лекций по истории зарубежной литературы ХVІІ в. – М.,1954.
2.Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. - М., 1961