Культура італійського Ренесансу
Очевидно, що в основі розвитку італійських міст лежали причини різного характеру, але саме міська культура створила нових людей. Однак самоствердження особистості в епоху Ренесансу не відрізнялося тільки вульгарно-матеріалістичним змістом, а мало ще і духовний характер. Вирішальний вплив тут зробила християнська традиція. Час, в який жили гуманісти, дійсно змусив них усвідомити свою значимість, відповідальність за самих себе. Але вони не перестали ще бути людьми Середньовіччя. Не втративши Бога і віру, вони лише по-новому подивились на самих себе. А модифікація середньовічної свідомості накладалася на пильний інтерес до Античності, що і створювало унікальну і неповторну культуру, яка, однак, була прерогативою верхів суспільства. Незважаючи на формування в XIV—XVI ст. нового менталітету, в всіх проявах життя панувала, хоча розхитана, католицька церковність.
Що стояло за звертанням до Античності? Чому так часто об'єктом дослідження мислителів і художників Ренесанс ставали вчення Платона і Плотіна? Чому античне просторове мистецтво так притягало увагу художників? Нове світовідчування людини, певний, можливо, наївний оптимізм мислення мали потребу в світоглядній опорі, обґрунтуванні, чим і виступила класична старожитність. Саме звертання до класичної старожитності пояснюється не чим іншим, як необхідністю знайти опору для нових потреб розуму і нових життєвих устремлінь. З філософських вчень Античності насамперед платонізм і неоплатонізм виявилися найбільш притягальними для гуманістів. Неоплатонізм, витлумачений середньовічними мислителями, був знайомий гуманістам. Ренесанс очистив його від догматичного середньовічного впливу, так само як переосмислив і античний зміст.
Ще античний неоплатонізм переосмислив вчення Платона, інтерпретував вчення Арістотеля про Нус (переосмислений платонівський світ вічних ідей), переробив вчення стоїків про еманацію першовогню, яка в неоплатоніків перетворилась в чисто значеннєву еманацію Нуса, в особливу рухливу ідею, — джерело руху взагалі — Світову Душу, і, нарешті, неоплатонізм збагатився поняттям Єдиного. Якщо в Платона це всього лише абстрактна загальна категорія, то в неоплатоніків — максимально конкретне оформлення життя і буття. Античний неоплатонізм був в своїй основі космологією з спробою пояснити правильність космічного кругообертання, круговороту речовин і душ в природі.
В Середні віки неоплатонізм був спрямований на теорію абсолютної особистості, що існує вище всякої природи і світу і є творцем всякого буття з нічого. Натомість ренесансний неоплатонізм, з одного боку, намагається підняти і утвердити матеріальний світ за допомогою категорій античного неоплатонізму, а з іншого боку — в нього багато спільного з середньовічним неоплатонізмом і, насамперед, з культом універсальної і самостійної особистості. В результаті Всесвіт, в якому перебуває людина, мислиться насиченим божественним змістом, а людина стає особистістю, що прагне абсолютизуватись, здійснити себе в «своєму гордому індивідуалізмі». Таким чином, ренесансний неоплатонізм набуває переважно антропологічного характеру.
Збагнення людиною світу, наповненого божественною красою, стає однією зі світоглядних задач гуманістів. Світ притягає людину, оскільки він одухотворений Богом. А що краще може допомогти йому в пізнанні світу, ніж її власні почуття. Людське око в цьому сенсі не знає рівних. Тому в епоху італійського Ренесансу простежується пильний інтерес до візуального сприйняття, розцвітають живопис і інші просторові мистецтва. Саме вони, наділені просторовими закономірностями, дозволяють більш точно і вірно побачити і відобразити божественну красу. Тому в епоху Ренесансу особлива увага приділяється законам мистецтва, тому саме художники ближче інших стоять біля рішення світоглядних задач. В плані пізнання світу в художника всі переваги. Тому епоха італійського Ренесансу має чітко художній характер.В епоху італійського Ренесансу неможливо не помітити іншої, протилежної тенденції — відчуття людиною трагічності свого існування. Причому ця тенденція не виникає в кінці епохи, а є присутньою протягом всього цього періоду в творчості художників і мислителів. Зрозуміти її походження дозволяє звертання до вже зазначеної складної взаємодії в ренесансній культурі спадщини Античності і християнства. Цікавий аналіз цієї проблеми, зроблений М. Бердяєвим. Російський філософ вважав, що в епоху Ренесансу відбулося небувале зіткнення язичеських і християнських початків людської природи. Саме це послужило причиною глибокого роздвоєння людини.
Кров людей епохи Ренесансу була отруєна християнською свідомістю гріховності цього світу і християнською спрагою спокути. Великі художники цієї епохи були одержимі створенням іншого буття, проривом в інший, трансцендентний світ. Вони були піддані теургічному завданню. Гуманіст, особливо обдарований художник, відчуваючи в собі сили, подібні, як він вважав, самому творцеві, ставив перед собою онтологічні задачі, очевидно нездійсненні в світі культури. Художня творчість, що відрізняється психологічною природою, таких задач не вирішує. В ній здійснюється ідеальне, а не реальне. Опора художників Ренесансу на досягнення епохи Античності і їх спрямованість в вищий світ, відкритий Христом, не збігаються. Це і приводить до глибокої ренесансної туги, до трагічного світовідчування. Бердяєв пише: «Таємниця Ренесансу в тому, що воно не вдалося. Ніколи ще не було послано в світ таких творчих сил, і ніколи ще не була настільки виявлена трагедія творчості».