Естетика в духовному житті України

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. естетика посідає визнач¬не місце в духовному житті України.

Якщо певні досягнення української естетики XVII–XVIII ст. були пов'язані з діяльністю Києво-Могилянської академії, то на межі XVIII–XIX ст. важливу роль у теоретичному житті починають відігра¬вати Київський, Харківський та Львівський університети, а також українські професійні театри, музика, живопис.

Серед представників Києво-Могилянської академії звертає на себе увагу непересічна постать ГЕОРГІЯ ЩЕРБАЦЬКОГО (1725 – рік смерті невідомий). Після закінчення Академії він викла¬дав у її стінах філософію, поетику, риторику. Великою популярністю користувалася написана Щербацьким п'єса «Трагедокомедия, на-рицаемая Фотий, т. е. об отступлении западной церкви от восточной». Побудована на виявленні конфлікту між православ'ям та католицизмом, п'єса Г. Шербацького розробляла складний жанр трагікомедії. Автор також намагався широко використовувати міфо¬логічні мотиви для розкриття конкретних реальних позицій.

Одним з найяскравіших представників українське^ філософії та естетики XVIII ст. був, безперечно, Г. С. Сковорода. Його естетика

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ – непересічне

явище української духовної культури XVII–XVIII ст. Заснована у 1632 р. майбутнім митрополитом київським Петром Могилою, вона започаткувала розквіт наукової діяльності в Україні, стала виразни¬ком національної свідомості українців. До визначних діячів Академії належали Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький, Лазар Баранович та ін.

органічно поєднана з етикою, де віддається перевага передусім почут¬тям моралі, а саме – пошукам добра, дружби, взаєморозуміння. Ско¬ворода пов'язує морально-естетичний світ людини зі ступенем її «осер¬деченості». «Серце», «сердечність» у поезії філософа звільняються від свого біологічного значення і набувають значення морального, стають символом людяності. Серед естетичних категорій, які привертають увагу філософа, особливого значення набуває категорія «гармонія». Г. Сковорода перебував під значним впливом ідей Платона, намагаю¬чись наслідувати навіть форму його філософії – діалоги.

Поміж робіт Сковороди особливе естетичне навантаження мають «Сад божественных пісней» (1753–1785), «Наркісс» (1769–1771), «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773) та ін.

Поняття «серце'», «сердечність», «осердеченість», які глибоко вивчалися Г. Сковородою, знайшли творче втілення у роботах П. Д. ЛО¬ДІЯ (1764–1829) – українського просвітителя, філософа, юриста. Він намагався обгрунтувати ідею «научування серця», яка, на думку дослідників, віддаляла український класицизм від європейського, а піз¬ніше «серце» стає центральною організуючою категорією романтизму.

СКОВОРОДА

ГРИГОРІЙ САВИЧ

(1722–1794) –

народився у козацькій родині і з 12 років почав навчатися у Києво-Могилянській академії. У її стінах з короткими перервами він провчився до 1753 р. Важливим для Сковороди був 1770 р., який він вважав роком внутрішнього містичного «просвітлення». З цього року Сковорода присвячує себе пошукам духовної істини.

П. Лодій заслуговує на увагу не лише як інтерпретатор естетичних ідей Сковороди, а й як самостійний дослідник теоретично перспективних ідей. Серед них слід зазначити розробку поняття «досконале» і його трансформацію у визначення краси. На думку Лодія, «досконалість – це узгодженість речі в єдиному, тобто в меті», а «началом доскона¬лості» і є та мета, для досягнення якої в «сущому все узгоджується». Поняття «краса» і «потворність» визначаються через почуття, силу їх переживання людиною. Отже, «краса – це досконалість пережи¬вання пізнаваного», а «потворність є недосконалість почуттів при сприйманні пізнаваного».

Яскраво виражену естетичну спрямованість мали роботи М. О. Максимовича. Він перший в українській теорії обгрунтував поняття «народність», пов'язуючи його з «усною словесністю» на¬роду. М. Максимович досить високо цінував добу Просвітництва за ідеї освіти, культури, які ця доба проголошувала. Серед видів і жанрів мистецтва вчений вирізняв поезію, зокрема ті надбання, які мало вже «Слово про Ігорів похід». На його думку, саме історична поезія значною мірою відбиває національну свідомість. Теоретик високо цінував саме фольклористику, і поступово в його роботах відбулася естетична переакцентація з культурних орієнтирів писемної літерату¬ри на народнопоетичну. Постійно проносячи цю ідею, він надавав їй вагомості, обгрунтував і зробив складовою концепції народності.