Естетика і мистецтвознавство. Естетика і етика

Мистецтвознавство – сукупність наук, які досліджують соціально-естетичну сутність, по¬ходження, закономірності розвитку, особливості і зміст видової специфіки мистецтва.

Проблема взаємодії естетики і мистецтвознавства досить складна і суперечлива. Вона відбиває неоднозначність оцінки місця і ролі мистецтва в предметі естетики. Властиве для певних історичних періодів розвитку естетичного знання розуміння предмета естетики як теорії мистецтва не тільки спрощувало предмет естетики, призводило до підміни однієї науки іншою, а й не відповідало на головне запитан¬ня: чому, сформувавшись як самостійні науки, естетика і мистецтвознав¬ство проіснували значний період людської історії, не заперечили од¬на одну? Чи не означає це, що вони мають таку специфіку, яка зумовлює необхідність існування цих двох наук і підміна їх непра¬вомірна.

Уже грецька міфологія зафіксувала мистецтво як специфічну діяльність людини. Широко відомий міф про Аполлона, якому були підпорядковані музи: Мельпомена – трагедії, Евтерпа – лірич¬ної поезії, Ерато – любовної лірики, Терпсихора – танців, Кал-ліопа – епічної поезії, Талія – комедії, Клю – історії.

Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях розвитку, який дає змогу зрозуміти поступовий процес усвідомлення специфіки естетичної діяльності, її зв'язку з красою, своєрідності. Міф свідчить, що спочатку Аполлон – син Зевса і Лето, брат Артеміди – охоро¬няв родину від горя і нещастя. Пізніше його почали ототожнювати з Геліосом – богом Сонця. На честь Аполлона греки будували храми (на острові Делос і у Дельфах). Ці храми мали загальнодержавне значення. Поступово за Аполлоном (він стає богом музики) закріп¬люються культуротворча, культурозахисна функції. У науку через об¬разну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема ви¬дової специфіки і синтезу мистецтв – проблема, яка інтегрує естети¬ку і мистецтвознавство.

Людина вперше усвідомлює себе у міфах* і використовує міф як розповідь про Всесвіт, явища природи, про традиції та звичаї людей, історичні події. Міфи Стародавньої Греції систематизувалися, допи¬сувалися різними поетами або використовувалися ними у професійній творчості. Відомо, що ГЕСІОД саме на основі міфів написав «Тео¬гонію» – поему про походження богів. Важливу роль для європейсько¬го читача відіграли «Метаморфози-» відомого римського письмен¬ника ОВІДІЯ – виклад стародавніх міфів.

Поетичні образи стародавніх міфів не лише залишилися в історії світової культури, а й вплинули на долю мистецтва, викликали чис¬ленні інтерпретації в творчості більшості видатних митців. До грецької міфології зверталися Данте і Шекспір, Боттічеллі і Леонардо да Вінчі, Рубенс і Рембрандт, Шіллер і Гете, Сковорода і Шевченко, Франко і Леся Українка.

Практика звернення до міфопоетичних символів збереглася і в XX ст. Звертаючись до творчої спадщини Д. Джойса, Б. Брехта, А. Франса, А. Камю, М. Булгакова та інших, ми бачимо, яке велике значення мали міфи не лише в образній структурі цих творів, а й у

*Міф (від грец. тір/і) – слово, а в більш широкому тлумаченні – легенда, розповідь, бесіда.

формуванні філософської концепції, в обгрунтуванні морально-психоло¬гічної позиції конкретних героїв.

Подальше вивчення проблеми естетичної специфіки мистецтва пов'язане з такими роботами англійського філософа й естетика БЕР¬НАРДА БОЗАНКЕТА (1848–1923), як «Історія естетики» (1892), «Аекції з естетики» (1915), «Принципи індивідуальності і цінності» (1911), «Цінність і доля індивідуума» (1912). Послідов¬ник Гегеля Бозанкет розглядав мистецтво як шлях до опанування світової гармонії. При цьому він намагався обгрунтувати більш широке, ніж це було прийнято в історії естетики, розуміння гармонії, яка є, на думку філософа, серцевиною «абсолютної реальності» – цілісності, що долає просторову і часову роз'єднаність предметів і явищ. Мистецтво ж намагається поєднати людину, яка існує на рівні природної чуттєвості, з «абсолютною реальністю» як з носієм досконалості. Проголосивши «Божественну комедію» Данте еталоном мистецтва, Бозан<ет, по суті, сприймав естетику як науку, що опановує та інтерпретує функціональну специфіку мистецтва. Особливе «естетичне» навантаження маї.;, за Бо-занкетом, пізнавальна функція. Англійський теоретик на початку XX ст. намагався не лише знайти нові аргументи щодо гегелівської ідеї обме¬ження предмета естетики мистецтвом, а й пов'язати естетику, мистецт¬вознавство з логікою, раціональним ставленням до дійсності.Проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства приверну¬ла увагу і німецького естетика МАКСА ДЕССУАРА (1867– 1947). Він чітко і послідовно відокремлював загальноестетичну пробле¬матику від мистецтвознавства. Як у теоретичних дослідженнях – «Ес¬тетика і загальне мистецтвознавство» (1906), «Систематика і історія мистецтв» (1914), так і в організаційній діяльності щодо об'єд¬нання європейських естетиків у теоретичній школі «Естетика і за¬гальне мистецтвознавство», Дессуар виходив з тези про підпоряд¬кованість сфери художнього сфері естетичного (як більш об'ємній). Іс¬нуючи самостійно, мистецтвознавство – сфера художнього – має вра¬ховувати можливості естетики – сфери естетичного. Водночас Дессуар намагався відокремити мистецтвознавство від філософії мистецтва, адже філософія мистецтва руйнує «теоретичну чистоту» наук про мистецтво.