Моральні мотиви й ціннісні орієнтації. цінність святиня

ДОБРО - ПРОВІДНА ІДЕЯ МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Як зазначалося, вищою цінністю моральної свідо¬мості є ідея Добра. Сутність цього осердя моральності здавна привертала до себе увагу філософів, духовних діячів, моралістів. Від розуміння добра залежало, як правило, принципове спрямування всієї системи відпо¬відних етичних поглядів. Що ж являє собою добро як моральна ідея?

Благо і добро

Передусім звернімо увагу на зв'язок ідеї добра з іще поза¬етичним, загальнофілософським за своєю суттю понят¬тям блага. Зв'язок цей у деяких мовах зафіксований і етимологічне. В латині, німецькій, англійській мовах тощо обидва ці поняття позначаються єдиним термі¬ном. І це не випадково: від того, як ми розумітимемо сенс поняття «благо», великою мірою залежить, який смисл ми будемо вкладати і в наші уявлення про добро. В повсякденному слововжитку ми нерідко говоримо про «благо» в множині, виділяючи блага матеріальні, духовні, спо¬живчі та ін. У такому вживанні благо чітко співвідноситься з певною людською потребою, з певною стороною людського буття, умови для розвитку якої воно створює. Відповідно й благо як таке постає чимось не більшим, ніж сукупність умов, потрібних або бажаних для підтримки існування людини й забезпечення її розвитку —економічного, технологічного, духовного, культурно¬го і т. д. Легко бачити, що подібне тлумачення блага цілком придатне для всілякого роду економічних і т. п. калькуляцій; разом з тим у концептуальному плані воно мало чим відрізняється від розглянутого вище розуміння цінностей, що пов'язує їх із вдоволенням суб'єктивних потреб, і, далі, від елементарного уяв¬лення про корисне. Проте в історії філософії й культури більш значне місце посідає інше, духовно осмислене розуміння блага — як позитивного змісту буття взагалі, пов'яза¬ного з розвитком його різнобічних потенцій, звільнен¬ням його продуктивних засад, реалізацією його призна¬чення. Благо з такого погляду — як позитивна здій¬сненність буття загалом — є світоглядною харак¬теристикою, що визначає певну цілісну якість ставлен¬ня людини до дійсності. Причому ця якість, як неважко переконатися, надзвичайно важлива для розвитку люд¬ської моральності. Адже для того, щоб серйозно ставитися до своїх обов'язків, прагнути до реалізації добра, шукати можливість зробити свій внесок у розвиток позитивних начал зовнішнього буття, людина передусім має бути впевненою, що ці позитивні начала справді-таки існу¬ють, має бути переконаною у благості буття загалом; в іншому разі її життєве завдання могло б бути зведене до примітивного егоїстичного самоствердження. Бо, кінець кінцем, нащо мені обмежувати себе (а з цього й починається мораль) заради інших, заради світу, якщо в цьому світі все одно немає світла, немає блага, добра? З наведених міркувань стає очевидним зв'язок мо¬ральної поведінки людини з тим, як вона вирішує для себе світоглядну проблему блага. В більшості традицій¬них культур, зокрема в християнській культурі євро¬пейського середньовіччя, присутність у зовнішньому бутті цілком певних позитивних засад жодних сумнівів

не викликала. Що ж до промислово-технічної цивілі¬зації останніх століть, для неї дедалі більшою мірою ставало показовим переконання, що природа, як казав тургенєвський Базаров, не храм, а майстерня, що буття саме по собі не добре й не зле: все залежить від того застосування, яке знайде для нього людина. Нарешті, вже в XX ст., під впливом нинішніх негараздів, трагедій і проблем вочевидь набирає сили й уявлення, що буття саме по собі — не благо й навіть не щось нейтральне, а, скоріше, зло, що воно насичене якимись злими потенціями. Природно, що така світоглядна еволюція не могла не спричинитися до певної деградації мораль¬ності, до приглушення почуття відповідальності, зрос¬тання насильства, жорстокості тощо. Втім, і за нинішніх умов запорукою моральної не-байдужості залишається принципова довіра до буття, ставлення до нього як до блага. Таким чином, підтверд¬жується роль ідеї блага як світоглядної передумови моральності загалом. Однак передумова — це ще не сама моральність. Щоб ідея блага здобула безпосередньо моральне зна¬чення, вона має бути осмисленою як чинник волеви-значення людської особистості — те, що людина сприймає не в абстрактно світоглядному плані, а як рушійну силу власного вибору, джерело власних зобо¬в'язань. Осмислена таким чином, ідея блага трансфор¬мується в ідею добра.

Зміст ідеї добра

Найбільш формальне, але ж і незаперечне визначення сутно¬сті добра зводилося б до того, що добро — це інтег¬ральний зміст усієї сукупності моральних вимог, свого роду цілісний образ того, що моральність узагалі вима¬гає від людини. Якщо ж оглянути основні змістові визначення добра, які висувалися в історії етики, неважко переко¬натися, що вони відображають принципові підходи в розумінні моральності загалом. Так, можна виділити гедоністичні теорії добра (від гр. hedone — насолода), відповідно до яких вищим або єдиним добром вважа¬ється задоволення. Засновник такого погляду в євро¬пейській філософії — давньогрецький мислитель, учень Сократа Арістіпп з Кірени (пом. після 366 до н. е.); серед пізніших продовжувачів цієї традиції — зокрема, англійські філософи XIX ст. І. Бентам (1748—1832),Дж С. Мілль (1806—1873), Г. Сіджвік та ін. Частково перехрещується з гедоністичною концепцією добра утилітаристична (від лат. utilitas — користь, вигода), яка робить більший наголос на розмежуванні цілей і засобів, але саму користь нерідко тлумачить теж як задоволення або відсутність страждань. Крім згаданих вище Бентама й Мілля, назвемо в цьому зв'язку й вождя російських шістдесятників XIX ст. М. Г. Черни-шевського (1828—1889) та його численних послідовни¬ків, у яких, щоправда, місце суб'єктивного задоволення як критерію корисності по суті вже заступили «суспіль¬ні інтереси». Молодший сучасник Арістотеля афінський філософ і мораліст Епікур (341—270 до н. е.) — найяскравіший представник евдемоністичної концепції морального добра (від гр. eudaimonia — щастя, блаженство), відповідно до якої сутністю добра й вищим принципом моральної поведінки проголошується щастя. Дана концепція в певних суттєвих пунктах полемізує з гедоністичною: згідно з поглядами Епікура та його учнів, щастя не можна досягти, не подолавши безпосереднього праг¬нення до чуттєвої насолоди. Щасливе життя передбачає розумне самообмеження, свободу волі, духовне само¬вдосконалення, культивування таких вищих задатків людського духовного й душевного світу, як жадоба пізнання і безкорислива дружба тощо. Серед визначних продовжувачів Епікура в цьому відношенні слід назвати Б. Спінозу (1632—1677). У французьких матеріалістів XVIII ст. (К. А. Гельвеція, П. А. Гольбаха) та англій¬ських утилітаристів XIX ст., зокрема у Дж. С. Мілля, часто-густо спостерігається зведення евдемонізму до гедонізму. Згідно з засадничою формулою новітнього евдемонізму, добро постає як максимальне щастя для щонайбільшої кількості людей (І. Бентам та його послі¬довники). Широкої популярності наприкінці XIX — на почат¬ку XX ст. набула еволюціоністська етика, яка ототожню¬вала моральне добро з «більш високим» ступенем розвитку, причому самий розвиток поставав головним чином у біологічному його аспекті. Фундатором цього напряму вважається англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер. На противагу всім розглянутим, метафізичні теорії моральності виходять із припущення про позаемпірич-ну, надчуттєву природу й зміст вищих моральних цін-