Добро і зло

* Додамо, що дану обставину підтверджує й етимологія. Так, англійське evil (зло) і рівноправне йому німецьке das Ubel походять, як вважають деякі дослідники, від тевтонського ubilez, що означає «те, що виходить за належну міру», «те, що переходить власні межі».Якщо підсумувати сказане, моральне зло постане перед нами як своєцентристське самоствердження суб'єкта всупереч інтересам інших суб'єктів, а також цілого, до якого він належить (при цьому сама настанова на самоствердження вже передбачає відповідний волевияв даного суб'єкта). Може здатися, що сказано¬му дещо суперечить такий вражаючий прояв зла у XX ст., як панування тоталітарних режимів, що начебто уособлювали, всупереч наведеному визначенню, саме пріоритет цілого над частинами, котрі це ціле склада¬ють. Важливо, однак, мати на увазі, що тоталітаристські сили, виступаючи від імені суспільного чи національ¬ного цілого, реально це ціле ніколи не репрезентують. По суті й тут перед нами лише певна соціальна група, частина, партія, що інфікована своєцентризмом і праг¬не до самоствердження за будь-яку ціну — від імені й за рахунок того цілого, частиною якого, хоч і правля¬чою, вона є. Таким чином, викладене розуміння зла загалом підтверджується і розглянутим випадком. Утім, це ще далеко не все, що можна сказати про зло. Важли¬вий аспект його дальшого осмислення пов'язаний, зок¬рема, з боротьбою субстанціалістських і антисубстан-ціалістських уявлень про нього.

ПРОБЛЕМА СУБСТАНЦІЙНОСТІ ЗЛА

Субстанціалістське розуміння зла

Одна з найважливіших розме¬жувальних ліній в історії світо¬вої етики пов'язана з відповід¬дю на запитання: чи є зло за своєю суттю лише чимось негативним, лише запереченням і руйнуванням добра — чи воно позначає якусь особливу самодостатню реаль¬ність, тобто субстанцію, що корелятивне співвідно¬ситься з добром, проте має власні витоки в бутті? Класичний взірець концепції субстащійності зла, що вихо¬дить з визнання його незалежного й самостійного існування, дає, зокрема, давня перська релігія зороастризм (від імені її засновника пророка Заратуштри, вірогідний час життя якого —XII—Х ст. до н. е.). Згідно з уявленням зороастрійпів, поряд із добрим богом Ахурамаздою існує й рівнопорядкове йому верховне зле божество Ангро-Майнью, або Ахріман, котре також володіє творчими

потенціями. На кожне добре творіння Ахурамазди Ахріман відповідає актом своєї злої творчості: так, ним породжені всіляке лиходійство, чаклунство, зима, смерть, хвороба, старість, отруйні комахи й плазуни та ін. Якщо Ахурамазда створює 16 країн добра, то Ахріман — 16 країн зла тощо. Оскільки Ангро-Майнью, як вважали зороастрійці, є духом злим не в силу якихось минущих обставин, а за самою своєю незмінною суттю, через що, навіть переможений, він не міг би слугувати добру, — боротьба з ним та його царством зла могла вестися тільки на цілковите винищення. Тому у світі на даній стадії космічної історії, пов'язаній із протистоянням світлого і темного божества, всюди панує непримиренна поляризація до¬брого і злого начал, іде нескінченна війна між ними, в яку виявляється залученою вся сукупність існуючих створінь. Ще один яскравий приклад субстанціалізапн зла становлять численні гностичні вчення (гностицизм — від gnosis — пізнання, знання — надзвичайно багатопланова релігійно-філософська течія пізньої античності й середньовіччя, що виникла у І ст. н. е. в районі Близького Сходу; певний час був головним суперником християнства). Зороастрійський дуалізм у розумінні добра і зла гностики поєднали з платонічним дуалізмом духовного й тілесного, небесного й земного. Найприкметнішим у гностиків з огляду на питання, яке нас тут цікавить, виявилося те, що саме створення світу, в якому живе людина, вони приписували злому або недосконалому творцю —деміургу: спокушеному божеству та його нащадкам (Симон Маг та ін.) або ж одвіку злому богові чи демону (Маркіон, мандеї, маніхеї тощо). Подібна космологія давала змогу досить легко пояснити присутність зла у світі й усю недосконалість останнього; разом з тим вона змальовувала надзвичайно песимістичну картину буття, в якому людині залишалося лише плекати надію на самознищення світового зла й на світову пожежу, внаслідок якої загине вся матеріальна дійсність. Основну ідею розглянутих двох найвпливовіших концепцій субстанційності зла можна сформулювати таким чином: ніякі компроміси з носіями зла неприпу¬стимі. Перемога над злом як реальністю можлива тільки шляхом його цілковитого винищення. Запам'ятаймо цей висновок, нам ще доведеться до нього повернутися.

Антисубстан-ціалістське розуміння зла

Точка зору, альтернативна роз¬глянутій вище, посідала домі¬нуюче місце як в античних уяв¬леннях про моральність, так і, особливо, в етичних концепціях ортодоксальних хри¬стиянських мислителів, — так само, втім, як і в зате¬їзованому просвітницькому гуманізмі XVIII—XIX ст. (звичайно, з відповідними історичними й світоглядни¬ми варіаціями). Можна сказати, що даний підхід допроблеми зла є невід'ємною частиною тієї класичної традиції, яка в різних своїх проявах забезпечувала про¬тягом тисячоліть ідентичність основ європейської куль¬тури, спадкоємність її розвитку. Вже давньогрецькі філософи Сократ, Платон, Арі¬стотель виходили з того, що зло як таке є, власне, чимось суто негативним. Воно постає головним чином як порушення порядку, гармонії існуючого, прояв пасивного опору матерії — гіле. Беручи це положення за основу, цілком природно було дійти висновку, що бажання зла заради самого зла неможливе — як фор¬мулює Арістотель, «жодна наука, жодне вміння не існу¬ють заради зла» («Велика етика», 1182 а 35), — отже, досить, як учив Сократ (470/469—399 до н. е.), лише правильно скерувати властиве людині прагнення до блага, до добра, тобто пізнати, в чому полягає «істинне» благо. Справа, таким чином, упирається в пізнання: пізнай суть добра — і будеш порядною людиною. Під іншим кутом зору, але, здається, з іще більшою наполегливістю субстанційність зла заперечують отці християнської церкви. Така їхня позиція мала глибокі релігійні й світоглядні підстави. Адже монотеїзм хри¬стиянства загострював проблему присутності зла у світі. Якщо Бог всеблагий, то ця присутність зла свідчила б принаймні про те, що він не всемогутній. Якщо Бог всемогутній — вона вказувала б принаймні на те, що він не всеблагий. Але Бог, згідно з християнським уявленням, і всеблагий, і всемогутній — тоді звідки у світі зло? Видатний християнський мислитель блаженний Августин (354—430 н. е.) дає на це запитання парадок¬сальну, але, по суті, глибоко традиційну відповідь: зла у світі, як деякої особливої субстанції, — немає зовсім2. Усе, що існує, всяке буття є добро як прояв божествен¬ної творчості; в кожному зі своїх творінь Бог гідний похвали. Добро — це й є осягнута зсередини цілісність творіння Божого. Що ж до зла, то воно є не-бутгя, метафізична порожнеча, «пусте місце», в котре потрап¬ляє людська душа внаслідок хибного вибору своєї волі. Взагалі свобода волі, якою Бог обдарував людину, є, за вчен¬ням отців церкви, проявом найвищої досконалості творіння; наділення нею людини свідчить як про всемогутність Бога, так і про його особливу любов до людей, піднесених ним таким чином вище за ангелів. Але із свободою пов'язаний і ризик: людина здатна обрати як добро, так і зло, тобто відпадіння від Бога впорожнечу небуття. Важливо, що, коли трапляється подібне, вся відповідальність за зло по праву покладається на людину, яка використала не за призначенням безцінний дарунок Бога. Так, уже перші люди, Адам і Єва, використали надану їм свободу як свободу грішити, нехтуючи прямим велінням Бога, через що й втратили райську наївну повноту й цілісність свого існування. При цьому знаменно, що ім'я Адам єврейською мовою означає просто «людина»; і гріх давнього Адама, як певний про¬образ, продовжує жити в кожному з його нащадків (євр.: бней адам) у вигляді схильності до злого визначення волі, кінець кінцем — до небуття. Але в цій трагедії Адама — давнього й кожного Адама — винний тільки він сам, зі своєю незмінною подругою Євою. Викладені міркування — лише один з можливих шляхів, а саме августинівський — теодицеї, релігійно-філософського напряму, що прагне узгодити благість і мудрість божественного управління світом із «впертим» фактом наявності у цьому світі зла (термін «теодицея» належить німецькому філософу Г. В. Лейбніцу, 1646— 1716). Проте саме такий хід думки найрельєфніше висвітлює антисубстанційний характер ортодоксальної християнської концепції зла загалом. Альтернативний (у межах християнства) підхід до проблеми співвідношення Бога і зла репрезентують, зокрема, відомий ні¬мецький містик Я. Беме (1575—1624) і філософ Ф. В. Й. Шеллінг (1775—1854). На думку Шеллінга, принципова потенція світового зла закладена, нероздільно з потенцією добра, вже в основі самого Божества (котру він відрізняє від особисгісного існування Бога), звідки й утілюється в дійсність унаслідок реакції основи на Одкро¬вення. Можна сказати, що даний підхід е глибоким з погляду філософської діалектики; разом з тим не можна не вбачати в ньому й певного показового зрушення — може й не без участі діалектики — в бік нової субстанпіалізації зла, про що йтиметься далі. Однак повернімося до більш традиційної для християнства системи поглядів. Характерним проявом викладеного тлумачення зла є поши¬рене уявлення про облудність, брехливість як невід'ємний атрибут зла. Походячи ще з історії про гріхопадіння Адама і Єви, спрово¬кованих підступним та оманливим змієм (що, до речі, єднає християнство з іншими так званими авраамітичними релігіями, вкоріненими у світ Старого Заповіту, тобто з іудаїзмом та ісла¬мом), це уявлення набуває згодом міцності аксіоми. Сам диявол евфемічно іменується «Отцем ілжі», і це не просто образливе прізвисько, а сугнісне визначення Князя темряви й повелителя злих сил. Бо ж як темрява — лише відсутність світла, так і зло — тільки відсутність Божого буття, тобто ніщо. Окрім того щоб спровокувати людину, схилити її до хибного вибору, диявол, по суті, нічого не може; спокушаючи людину до гріха, він здатний наобіцяти їй казна-яких небачених утіх і чудес, проте реальної спроможності здійснити все це йому не дано, і той, хто вчинив зле, кінець кінцем знаходить на дні свого гріховного вчинку тільки пустку, тільки сум небуття. Таким чином, добро і зло в християнстві (так само, втім, як в іудаїзмі* й ісламі) не тільки не є рівнознач¬ними протилежностями, а, навпаки, різко контрасту¬ють за своїм онтологічним статусом, за рівнем своєї бугтевої могутності. Якщо безперечно існує Абсолютне добро, то зло за самою своєю суттю абсолютним бути не може, бо як таке воно знищує самого себе. Навіть диявол не може цілком зануритися в його стихію — стихію чистого нищення, не може бахати зла тільки й виключно заради самого зла. Втім, тут ми переходимо до нової грані проблеми зла як такого.