Етика спілкування: загальний огляд проблеми
Неважко переконатися, що розглянутий нами фено¬мен відкритості в повноті своїх екзистенційних вимірів відіграє винятково важливу роль як у цілісній організа¬ції людського буття, так і в специфічних, усталених у сучасному суспільстві формах спілкування та комуні¬кації, а також у найрізноманітніших галузях духовної культури й творчості. В будь-яких своїх проявах він привчає бачити й поважати невичерпність і неповтор¬ність кожного явища буття, невичерпність і унікаль¬ність кожної людської особистості, що, як ми вже неодноразово мали можливість переконатися вище, є обов'язковою передумовою справжньої моральності. На зміну одномірному, оманливому баченню світу як сукупності придатних для використання об'єктів (речей і людей) принцип відкритості вводить живу, сповнену ризику й чарування, глибоку й завжди несподівану картину подієвого буття, що на наших очах і за нашої участі творить усе нові й нові свої форми.
Без відкритості була б цілком неможливою художня творчість, котра ґрунтується на втіленні неповторності і чарів буття в довер¬шені образи мистецтва, було б неможливим і саме мистецтво, все пронизане спілкуванням художника і реципієнта, спілкуванням з буттям, образами, які його відтворюють, спілкуванням з текстом твору, художньою традицією тощо. Недарма саме художникові, поетові присвячено відому пушкінську формулу відкритості:
Й внял я неба содроганье, Й горний ангелов полет,
Й гад морских подводньїй ход, Й дольней лозьі прозябанье...
Втім, не менш важливим, ніж власне мистецький, є і звер¬нений –в ідеалі –до кожного моральний зміст цієї безсмертної формули.
Поряд з відкритістю суттєвою характеристикою суб'єкта спілкування є діалогізм, або діалогічність. У західноєвропейській філософії цьому терміну надають категоріального значення М. Бубер і його однодумці, на сході Європи, не без впливу Бубера, його запровад¬жує М. М. Бахтін; нині «діалогізм», «діалогічний» – одні з найпоширеніших термінів філософсько-гума¬нітарного лексикону.В попередньому розділі вже було показано, чому справжню суть спілкування («Я-Ти-відношення», за М. Бубером) не можна зводити тільки до діалогу. Проте розуміння готовності до спілкування принцип діалогіч¬ності доповнює суттєвим нюансом: можна сказати, що коли відкритість позначає екзистенційний аспект цієї готовності, то діалогічність як така – аспект смисло¬вий, мовно-мисленнєвий. Власне, діалогічність, діало¬гізм можна визначити як здатність суб'єкта сприймати і враховувати правомірність, внутрішню обгрунтова¬ність не лише власної думки, а й інших способів міркування і висловлювань, що їх угілюють. Діалогіч¬ний суб'єкт «чує» не тільки себе, він уходить у послі¬довність мислення свого партнера по спілкуванню, зважає на його підстави, його внутрішню логіку й цим радикально відрізняється від суб'єкта монологічного, для якого існує лише одна логіка, один смисл, один «голос» – його власний.
При всьому цьому діалог (дослівно – поділений логос) означає саме сутнісне співвідношення різних систем думки, а не безладну їх мішанину. Серед того, що поняття діалогізму додає до відкритості, – уявлен¬ня про дистанцію між тим, хто сприймає чужу думку, і самою цією думкою. Справа зовсім не в тому, щоб злити, сплавити різні системи думки в щось монолітно-єдине (як це, наприклад, на діалектичній основі нама¬гався зробити Гегель), а в тому, щоб увести ці думки в такий смисловий простір, де вони могли б співіснувати і взаємозбагачуватися, зберігаючи разом з тим власну самостійність. Саме цей простір між думками-лотосами і є тим, що поєднує їх у діалозі, саме в цьому просторі,
на межі між думкою і думкою, мовою і мовою, культу¬рою і культурою і нагромаджується головне багатство діалогу – його творчий потенціал. Недарма в М. Бубе¬ра просте, здавалося б, слово «між» стає однією з найважливіших категорій діалогічної філософії; щодо М. М. Бахтіна, то він говорить у цьому зв'язку про феномен межі («людина... вся і завжди на межі»7) і про «позицію позазнаходження» суб'єктів діалогу один щодо одного: без такої межі, без відчуття «іншості» Іншого не може бути творчого діалогу, так само як і без щирого наміру понад усіма межами визнати й зрозу¬міти цього Іншого як самого себе.
Опозиція «монологізм» – «діалогізм» виявляється досить плідною як у конкретно-особистісному, так і в культурно-історичному плані. Так, зокрема, свідомість і культура XVIII–XIX ст. загалом були в Європі над¬звичайно монологічні: вважалося, що існує певна єдино можлива логіка, що її диктував світові євро¬пейський розум, єдино обгрунтована система істинних цінностей; все, що не відповідає цій логіці й цим цінностям, не вміщується у їхнє смислове поле, є про¬явом неуцтва, відсталості або фатальної помилки. Звідси завдання носіїв згаданих цінностей – «освічу¬вати» інших людей та інші культури, нав'язуючи їм ці цінності, –якщо потрібно, то й силоміць. Пафос такої войовничо-самовпевненої «просвіти», що не зупиня¬ється перед насильницькою «перебудовою» соціальної реальності, є однією з істотних ланок, які поєднують європейський раціоналізм XVIII – початку XIX ст. з ідеологією марксизму. Слід сказати, що подібна моно¬логічна позиція і нині лишається досить впливовою, що знаходить свій вияв як у рецидивах європоцент¬ризму, так і в інших спалахах «центристської» думки, котра, образно кажучи, примушує світ обертатися на¬вколо цінностей тієї чи іншої соціальної, культурної, національної, релігійної групи: американізм, панрусизм або ісламський фундаменталізм, за всіх вартих уваги відмінностей між ними, однаково є проявами цієї тен¬денції.