Естетична думка у країнах сходу: стародавні Індія, Китай
Слід наголосити, що не лише Конфуцій, а й інший мислитель Ки¬таю СЮНЬ-ЦЗИ (298–238 до н. е.) вважав, що обрядова музи¬ка відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «освіченим», «культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.
В умовах середньовіччя естетика Стародавнього Китаю почи¬нає широко використовувати категорію «просвітлення» – особ¬ливе сприймання світу в єдності властивих йому якостей, насолода від спостереження гармонії. Відчуття гармонії, стану «просвітлення» можна було досягти, займаючись малюванням, складанням віршів, військови¬ми вправами, різними побутовими справами (вирощуванням квітів, їхнім художнім оформленням, домашнім етикетом, наприклад чайна церемонія, пошуками довершеності у власному одязі тощо).
Одним із найвагоміших чинників естетичного переживання й естетичного виховання у Стародавньому Китаї є природа. Ця тради¬ція збереглася до наших днів. І сьогодні особлива чутливість до при¬роди, її культивування є ознакою далекосхідної культури.
§ 5
АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКА ЕСТЕТИКА
У межах арабо-мусульманської* філософії, тобто філософії, яка в її класичній формі створена арабами та іншими народами Близького і Середнього Сходу, що користувалися арабською мовою як найважливішим знаряддям культури і засобом спілкування, сповідували релігію іслам (від араб. – покірність), складається досить самобутня естетична теорія.
Аналіз арабо-мусульманської естетики передбачає з'ясування ролі й значення Корану в духовному житті мусульман.
Коран (від араб. кур'ан – читання) – священна книга мусульман; унікальне явище світової літератури.
Коран є основою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписи й правові настанови, визначає звичаї і тра¬диції, найважливіші моменти укладу життя та манеру поводження. Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і сімейних торжеств. В історії арабо-мусульманської культури значен¬ня Корану багато в чому спрямовувало розвиток і філософії, і мистецтва. І хоча виникали спроби окремих філософських шкіл переосмислити цінність Корану, однак усі ці спроби в історії культури виявилися марними. Певним відступом від догматів Корану можна вважати ті періоди розвитку арабо-мусульманської філософії, які пов'язані з ан¬тичною теорією, її впливом на світосприймання арабів.
Так, у період VII–Х ст. арабо-мусульманська філософія розви¬валася під безпосереднім впливом античної філософії. Орієнтація на античність була властива передусім прогресивному філософському спрямуванню мутазилітів – мусульман, які виступали проти ор¬тодоксальних догматів церкви, зокрема заперечували множинність ат¬рибутів бога. Мутазиліти вважали, що людина пізнає бога і всесвіт завдяки розуму. Позиція мутазилітів протистояла богословській школі мутакаллімів, які відстоювали ідеї аскетизму, споглядальності, відмов¬лялись від активних зв'язків з реальним життям.
*Ара6 можна перекласти як бродяга, кочовик; мусульманин – послідовник ісламу, який називає себе «муслім», у множині «муслімун». Звідси й походить українсь¬ке мусульманин.
Важливою віхою в історії арабо-мусульманської філософії стало IX ст. У цей період арабо-мусульманська філософія знайомиться з твор¬чою спадщиною Арістотеля і активно сприймає її матеріалістичну спрямованість. Яскравим прихильником арістотелізму стає арабський філософ АЛЬ КІНДІ (бл. 800–870), який багато робить для популя¬ризації природничих наук і водночас для поєднання філософії та ісламу. Збереглося близько 40 трактатів ученого.
Арабські вчені не механічно сприймали спадщину Арістотеля, а на¬магалися її авторськи інтерпретувати і зробили багато плідного для популяризації робіт Арістотеля у середньовічній Європі.Складна, суперечлива позиція арабо-мусульманської філософії зазначеного періоду відбилася в естетичній науці цього регіону, адже, розглядаючи естетичну культуру арабо-мусульманських країн, слід вра¬ховувати специфіку ісламу. Суворість мусульманської релігії (заборо¬на зображати бога, людину, тварин) не залишила місця для естетизму, який був притаманний країнам Сходу. Іслам передусім підкреслював значення етичних поглядів людини, значення етичного виховання. Культ релігійної етики переростав у догматизм, примушував слідувати пев¬ним ритуалам. Ця традиція зумовлювала другорядну роль естетичного чинника і саме вона призвела до того, що у філософській традиції арабо-мусульманських країн немає послідовно викладеної естетичної теорії. Проте значного естетичного навантаження набуло арабське мис¬тецтво, яке намагалося якомога повніше задовольнити художні запити свого часу. Арабські митці працювали у різних видах мистецтва: