Естетика Візантії

Розвій візантійської естетики пов'язаний з IV–VI ст. Спираючись на надбання естетики античності, зокрема на основні ідеї неоплатонізму Плотіна, візантійська школа набула рис самобутності й оригінальності. Згодом саме естетика Візантії стано¬витиме основу середньовічної естетики і активно впливатиме на ху¬дожню культуру Київської Русі, Європи, Грузії, Вірменії.

Неоплатонізм – філософське вчення, яке скла¬лося у III ст. і активно розвивалося до VI ст. Неоплатонізм – це спроба реставрації античної філософії і грецької міфології. Засновником цього напряму був римський філософ Плотін (III ст. н. е.}, який намагався об'єднати у новому філо¬софському вченні ідеї Платона. Арістотеля та піфагорійців.

Естетичну проблематику послідовно розробляли Григорій Нись-кий, Іоанн Златоуст, Псевдо-Діонісій Ареопагіт. Зазначимо, що їх цікавили не лише проблеми краси і прекрасного – вже традиційні для естетики того часу, а й проблеми образу, символу, значення слова, його внутрішній зміст. Особливу увагу вони приділяли аналізові ролі кольору, звуку в становленні художньої цінності твору мистецтва.

Визначивши бога як джерело краси, візантійці розробляють ідею універсуму – системи образів, символів, знаків, які пов'язують людину з богом. Наголос при цьому робився передусім на чуттєвій природі людини, яка повинна мати високий рівень розвитку культури сприймання кольору, звуку, відчуття форми предмета. На думку ПСЕВДО-ДЮНІСІЯ АРЕОПАПТА (V чи поч. VI ст.), передача «вищого знання» – від бога до людини – відбувається через «світлодаян-ня» – чуттєві символи, певні зображення, музичні звуки, мелодії, кольорові поєднання. Саме вони формують мистецький твір, і окремим особисто¬стям властиве «бачення», тобто вміння дешифрувати світлові імпульси. Краса як причина гармонійності всього існуючого в світі абсолютно трансцендентна (від лат. ігапзсепсіепз – той, що виходить за межі).

Серед візантійських теоретиків привертає увагу постать ІОАН-НА ДАМАСКІНА (675–753), який відомий насамперед як релі¬гійний діяч, борець за незалежність церкви від держави і водночас як письменник, автор нарисів з філософії, риторики, мистецтва. Йому нале¬жить робота «Про дев'ять муз і сім вільних мистецтв», в якій він, по суті, намагався побудувати приблизну структуру видів мистецтва і видів творчої діяльності людини. До перших він відносить іконопис і музику, до дру¬гих – риторику і граматику. Силою, яка стимулює мистецьку діяльність, Дамаскін вважав красу. Сама краса, як і безпосередньо творчий процес у мистецтві, має, на його думку, божественну обумовленість.

Драматично складається доля візантійської естетики в XIII– XV ст. – періоді зіткнення гуманістичних ідей з реакційно-містич¬ною школою ісихастів.

Ісихазм (від грец. Некуспіа) – спокій, мовчання, зреченість. У широкому значенні ісихазм – це етико-аскетичне вчення про шляхи єднання лю¬дини з богом через «очищення серця» сльозами і самоконцентрацію свідомості.

ГРИГОРІЙ ПАЛАМА (1296–1359), який очолював візан¬тійських ісихастів, наполягав на «звільненні від пізнання», пропагував ідею примату внутрішньої свідомості, їсихасти пропагували аскетизм, свідоме зречення життя. Єдиними можливими формами пізнання проголошувалися молитва, релігійно-містичне споглядання. Щодо конкретної людини, то її ісихасти орієнтували на повну покору богу. їсихасти, спираючись на постулати свого вчення, гальмували розвиток візантійської культури.

Особливе місце в естетиці Візантії займає розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення бога. Для вирішення цієї проблеми вводяться такі поняття, як «канон», «умовність», «лаконізм», «декоративність», а мистецтво¬знавчий аспект починає переважати у розумінні предмета естетики.

§ 7

ЕСТЕТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Київська Русь охоплює складний історич¬ний період між IX–XIII ст. У 882 р. дві великі східнослов'янські держави Куявія та Славія об'єднуються в одну – Київську Русь. Проте остаточно процес об'єднання слов'янських племен в єдиній державі завершується лише в Х ст., коли до Київської Русі приєднують¬ся землі кривичів, в'ятичів, радимичів і східних сіверян.

Становлення естетичних уявлень Київської Русі обумовлене передусім міфопоетичною свідомістю давнього слов'янства, своєрідним «творчим діалогом» цієї свідомості з візантійським християнським світоглядом. Цей діалог дослідники називають «двовір'ЯМУ> і, спираю¬чись саме на цю самобутню ситуацію, утверджують специфіку діалогу культур, діалогу язичницької і християнської свідомості.