Естетика середньовіччя

Естетика зрілого і пізнього середньовіччя, спираючись на теоретичні розробки раннього середньовіччя, розширила проблематику, звернула увагу на збагачення термінології та категоріально-понятійного апарату.

Важливе місце в естетиці середньовіччя займають теоретичні роботи домініканського монаха, філософа і богослова ФОМИ (ТОМИ) АКВІНСЬКОГО (1225 або 1226–1274). Основні твори Фоми Аквінського – «Сума теології» та «Сума проти язичництва».Як і Августина, Аквінського передусім цікавлять такі поняття, як «прекрасне», «краса». Для визначення цих понять і пояснення стану людини, яка «переживає красу», філософ залучає поняття «задово¬лення» і стверджує, що краса – це те, що «задовольняє людину в процесі чуттєвого споглядання» навколишнього світу, певних речей, творів мистецтва. Поштовхом до виникнення задоволення є за¬вершеність форм предмета, гармонія його частин.

Фома Аквінський із зацікавленням вивчав роботи Арістотеля, зокрема «Метафізику», і саме точка зору давньогрецького філософа щодо мистецтва розробляється і за часів зрілого середньовіччя. Аквін¬ський вважає, що мистецтво – це передусім наслідування природи. Водночас він розрізняє процес пізнання і діяльності, стверджуючи, що мистецтво – це діяльність, а творчий процес у мистецтві схо¬жий на творчість природи, яка матеріалізує ідеальні цілі.

У теоретичній спадщині Аквінського наявна і проблема функцій мистецтва, серед яких він найважливішими вважає виховну і емоційну. На відміну від інших представників середньовіччя, Аквінський високо оцінює чуттєві можливості людини, значення в процесі її формування чуттів не лише зору та слуху, а й нюху, дотику, смаку.

Відзначаючи теоретичні досягнення Фоми Аквінського щодо розу¬міння естетичної проблематики, з'ясування природи мистецтва, слід вод¬ночас пам'ятати, що для доби середньовіччя непорушними залишалися настанови щодо божественних витоків краси, її повної залежності від духу. А це особливо негативно позначалося на мистецтві, обмежувало передусім його тематику, а також примушувало митців шукати якісь опосередковані шляхи вираження своїх думок, почуттів, власного розумін¬ня світу, яке для частини митців не могло обмежуватися релігійним світоставленням. Саме в умовах середньовіччя митці широко використо¬вували такі специфічні художні прийоми, як алегорія і символ*.

Вивчаючи естетику середньовіччя, слід звернути увагу і на специфічний досвід розвитку цієї науки, і на досвід розвитку мистецтва у кожній конкретній країні Європи, адже умови існування культури

^Алегорія (від грец. а11е§огіа – іномовлення) – художній принцип, згідно з яким абстрактні поняття, ідеї, думки висловлюються у конкретних, наочних образах. Зв язок між значенням і образом алегорія встановлює за аналогією: серце – кохання. Алегорія використовується як атрибут: правосуддя – жінка з терезами.

Символ (від грец. штЬоІоп – знак) – характеристика художнього образу з точки зору його усвідомленості, вираження ним певної художньої ідеї. На відміну від алегорії значення символу невіддільне від його образної структури: «Гора Чистили¬ще» у «Божественній комедії» Данте є символом духовного сходження.

тієї чи іншої країни у такий тривалий проміжок часу (приблизно між V і XIII ст.) були самобутніми і неповторними. Тому в історії культури Франції, Англії, Іспанії ми можемо назвати імена теорети¬ків естетики, які хоча й не здобули такої слави, як Августин чи Фома Аквінський, проте творчо вплинули на долю власних народів.

Так, слід високо оцінити діяльність пізньоримського філософа, теолога і поета БОЕЦІЯ (бл. 480–524), який намагався «примири¬ти» язичницьку культуру, принципи античного мислення з християн¬ством, велику увагу він також приділяв аналізу музичної творчості.

Гідне місце в історії естетики посідає ірландець за походженням філософ ІОАНН СКОТ ЕРІУГЕНА (бл. 810 – після 877). Знання грецької мови дало йому змогу перекладати твори грецьких авторів на латину й систематизувати філософію Платона та його послідовників. Уперше в історії естетики Еріугена висловлює думку про незацікавлений характер споглядання прекрасного. Теоретик опе¬рує низкою нових понять: «теофанія» – відбиття красою божест¬венного сяяння; «симфонія» – єдність частин цілого, поза якою не¬можлива гармонія. У взаємодії «теофанії» та «симфонії» виявляються мудрість, розум, ритм, вічність, спокій, які естетично наснажують людину.

Середньовіччя, зосередивши увагу на таких складних естетичних проблемах, як специфіка краси і пре¬красного, види мистецтва, співвідношення чуттєвого й духовного в мистецтві, стало помітною віхою у ста¬новленні естетичної науки.