Моральні цінності в сучасному світі

дуже багатьох — у світ ідей, традицій та цінностей народно-національного буття. Кожен із цих напрямів духовного відродження має, безперечно, свої, хай навіть поки що й скромні, здо¬бутки. Є в них, проте, й свої труднощі, і насамперед одна спільна й фундаментальна, пов'язана з тим, що в царині духу загалом не буває простих повернень: хоч би як хотілося нам цього, ми не можемо сьогодні, на рубежі століть, повністю відродити й продовжувати традиції, обірвані 80 або 100 років тому. Змінився світ, змінилися й конкретні люди, і неважко переконатися, що навіть найглибші філософські чи богословські твори, скажімо, початку XX ст., дають відповіді все ж таки не зовсім на ті самі питання, які передусім хвилю¬ють нашого сучасника, за плечима котрого — трагічні реалії нинішнього століття. Саме через цей фатальний незбіг нерідко трап¬ляється так, що проголошення ідеалів філософського й політичного гуманізму не рятує від згубних парадоксів, повернення до народних витоків виявляється суто по¬верховим, а прилучення до церкви наших учора неві¬руючих сучасників частенько залишає сумніви щодо їхньої інтелектуальної щирості. Як же цьому запобігти? Чого не вистачає для на¬дання духовному відродженню глибокого, необоротно¬го характеру? Коротко кажучи — насамперед нашої здатності бути самими собою. Того самого етичного «самостоян-ня», про яке ми вже згадували. Відомий знавець європейської культури й мистецтва Ервін Панофськи присвятив спеціальну працю розгля¬дові питання: чому, власне, класичне відродження античності («Ренесанс» з великої літери) стало можли¬вим лише в Італії XIV—XV ст., адже настійливі спроби це зробити («ренесанси» з малої літери) з боку впливо¬вих політиків, митців, духовних діячів траплялися й раніше? Відповідь, яку здобув у своїх розвідках учений, така: справжній Ренесанс уможливився тоді, коли людина нових часів відчула свою незалежність від античності, впевненість у самій собі, міцний Грунт під ногами. Тільки тоді й її ставлення до античної спадщи¬ни стало вільним, по-справжньому творчим, і вона виявилася в змозі цю спадщину відроджувати — не «гальванізувати... труп» античної культури, а «воскре¬сити й душу»2.Чи не випливають із цих спостережень деякі висно¬вки й для нас, чи не застосовні вони до нашої ниніш¬ньої непевної ситуації пошуків і вагань? Безперечно, ми переживаємо нелегкі часи. Саме найчутливіших і наиталановитіших наших сучасників скрутність моменту нерідко провокує на те, щоб відмо¬витися від себе, від власного покликання (яке чекає на кожного тут і тепер, у мить його неповторної присут¬ності у світі), поринути з головою в давнину або якусь чужинну екзотику, перекладаючи тим самим на чиїсь плечі тягар своєї відповідальності. Проте ще на початку 50-х років відомий український філософ М. Шлем¬кевич слушно попереджав співвітчизників: «не знайде¬мо нашої правди, краси і щастя, повертаючися або вперто спозираючи на пройдені шляхи... Тільки йдучи вперед, перетоплюючи досвід і осяти минулого в нові криштали мислі, образу, життєвої постави, —створимо двері достойної будучини»3. Загалом людина здатна до¬сягти чогось путнього тільки тоді, коли вона має мужність бути собою, приймати свій жереб, свою історичну й особисту відповідальність. Саме цьому, власне, і вчить справжня моральність, і саме ці її уроки набувають у наш час особливого значення. Стосується це не лише окремої людської особис¬тості. Людство в цілому досягло нині у своєму розвитку такого ступеня, на якому цей розвиток уже не може лишатися необмеженим і безконтрольним, оскільки в противному разі неминучою є загибель як самого люд¬ства, так і світу природи, за рахунок якого воно живе. Людина як родова істота має визначити нарешті своє принципове становище у світі, ціннісні пріоритети в стосунках з ним і відповідно до цього встановити ко¬нечні обмеження власного зростання, власної практич¬ної діяльності. Саме до цього вже понад 20 років тому закликав цивілізовані народи Римський клуб — впли¬вова міжнародна неурядова організація вчених, політи¬ків, представників бізнесу, яка багато зробила для фор¬мування сучасної свідомості людства. Але усвідомити свою відповідальність і встановити розумні обмеження діяльності — то є завдання насамперед етичне, що передбачає здатність людини до самовдосконалення. Не випадково праця організатора й першого президен¬та Римського клубу Ауреліо Печчеї вийшла з таким епіграфом: «Моїм дітям, моїм онукам, усій молоді, аби вони зрозуміли, що мають бути кращими за нас».

У міру зростання науково-технічного й виробничого потенціалу людства, підвищення здатності людини впливати на стан навколишнього буття і на кардиналь¬ні умови свого власного існування дедалі важливішою стає моральна спрямованість її конкретних дій, чимраз більшого значення набуває те, яким саме цінностям підпорядковує вона свою зростаючу могутність. Тож якщо раніше в людській культурі домінували релігійно-конфесійні, пізнавальні, естетичні, угилітарно-практичні цінності тощо, нині настає час, коли визна¬чальними для людини й людства повинні стати цін¬ності етичні, бо від цього залежить саме виживання земної цивілізації. Повинні — але цього може й не статися: все залежить від нинішнього нашого вибору. Людина, як учили отці християнської церкви, відрізня¬ється від янгола тим, що здатна обирати як добро, так і зло. Гостро постаючи перед окремими соціумами й перед людством у цілому, етична проблема все ж за самою своєю суттю лишається передусім проблемою конкретної людської особистості, вибір якої становить основу морального самовизначення суспільства, нації, людства. Хоч би як інколи спотворювалася роль моральності в суспільстві, важливо розуміти, що мораль насправді ніколи не може бути засобом пригнічення або приниження особи, бо саме формує основи її гідності; не може робити людину рабом, позбавляти її притаман¬ної їй свободи, бо сама на цій свободі ґрунтується. Пригнічувати й применшувати людину, робити з неї слухняного функціонера здатна ідеологія — сукупність ідей та уявлень, що виражає інтереси певної соціальної верстви й служить її утвердженню в суспільстві. Саме ідеологічні постулати, завдяки своїй уніфікованій авторитарності, привчають нас, не розмірковуючи, виконувати те, чого від нас вимагають ті чи інші владні інстанції; власне ж етика й мораль починаються тоді, коли будь-хто з нас ставить собі запитання: а чи є те, до чого мене закликають, чого вимагають від мене, сумісним з людською гідністю, з моїм сумлінням, з моїм обов'язком і відповідальністю перед іншими людьми? Якщо так — що ж, тоді я, тоді будь-хто з нас може виконати те, чого чекають від нього. Якщо ні — моральним буде не підкорятися оманливій логіці ідео¬логічного примусу.Звичайно, крім свободи, мораль знає і необхідність. Є речі, які не може дозволити собі порядна людина, так само як є й те, чого вона не може не робити, доки лишається собою. Ми маємо виконувати свій обов'я¬зок, протистояти нахабству й жорстокості, бути чуйни¬ми, ввічливими, створювати навколо себе атмосферу приязні та відкритості — якщо, звичайно, прагнемо бути людьми й жити по-людськи, а не скніти в запльо¬ваній «трубі» нескінченного пострадянського безладу. Й не треба гадати, начебто мораль — це, як запев¬няв колись французький соціолог і економіст П. Ж. Пру¬дон, тільки «безсилля в дії». Жорстокий досвід XX ст. з його диктатурами, війнами й таборами засвідчує, що в найскрутніших умовах саме незламність моральних переконань давала людині змогу, за крилатим висловом Вільяма Фолкнера, «вистояти й перемогти». Серед доказів на користь цього твердження є досить яскраві. Переконують, зокрема, професійні спостере¬ження психолога зі світовим ім'ям Б. Бетгельгейма (1903—1990), який, спостерігаючи людей в умовах фашистського концтабору, де був ув'язнений, дійшов висновку, що найбільш стійкими, здатними до вижи¬вання й опору виявилися саме ті, хто міг підпорядку¬вати своє існування певним вільно обраним (а не нав'язаним іззовні!) моральним засадам, створити на¬вколо себе своєрідну зону суверенної поведінки. Ті, хто прагнув тільки зберегти своє життя, — гинули або переходили на службу до табірного начальства. Ті ж, хто ставив вище за життя свідомість обов'язку, — збе¬рігали сили для боротьби...4 Втім, сфера моральності — це не тільки проблеми обов'язку, свободи, відповідальності, це також глибокий і неповторний світ суб'єктивних переживань, ідеалів та прагнень, невичерпної діалектики людської душі Це одвічні питання добра й зла, сенсу життя й ставлення до смерті, честі й гідності людини, сорому й совісті, любові й співчуття. До цієї галузі належить і цілий комплекс проблем людської діяльності й міжлюдських стосунків. Морально-етичний характер має по суті й низка «больо¬вих» проблемних точок у конкретних галузях сучасної медицини, права, національних відносин тощо — це все царина так званої прикладної етики. Окреслене коло питань і розглянуто — звичайно, в міру сил і здібностей автора — в пропонованому посібнику.