Моральні цінності в сучасному світі

Слова мораль, етика сприймають¬ся в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто ро¬зуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль¬но-трудове виховання», «моральна стій¬кість» людини-гвинтика... Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при¬роді моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і най¬суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачи¬мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся мораль

і полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль¬няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини¬жень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?

Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю¬чись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною до¬бротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо¬ся в царину етики, царину роздумів про людську мо¬ральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань не¬можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по¬в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер¬нулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер¬тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору мо¬ральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх уза¬галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду¬валися на засадах моральності? Що в перебігу повсяк¬денного існування надто багато важили і важать уяв¬лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все¬світньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан¬ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей¬ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд¬ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова¬них сил. Жорстоку прозу сучасного життя ми, здається, вже не можемо сприймати інакше, ніж як певне пере¬тягування линви — «ліві» проти «правих», «Схід» проти «Заходу», одна група ділків проти всіх інших... Тим часом якщо в діях свого опонента люди здатні розгледі¬ти лише прояв якоїсь тенденції, а не самостійний по¬шук добра й істини — істина й добро тікають і від них. Залишається наша культура й «високоідейною» в тому сенсі, що, як і раніше, погано відрізняє реальний стан речей від абстрактних уявлень про те, якими б ці речі мали бути «за ідеєю». Просто місце «нової люди¬ни» й «світлого комуністичного майбутнього» заступи¬ли більш сучасні ідеї, що так само приховують від нас

неповторність реального навколишнього буття —тако¬го, яким воно є. І, нарешті, культура наша зостається «народною» — на жаль, не стільки в плані вираження справжньої народної свідомості й реальних традицій ^народного буття, скільки в зовсім іншому значенні. Й сьогодні доволі в нашій країні любителів приховувати особисту безвідповідальність за плечима «широких народних мас», мислити «народами» і «націями» там, де доречні¬ше було б подбати про конкретну людину. Немає сумніву, що всі перелічені риси не тільки не можуть підмінити собою етичного потенціалу культури, але й суперечать самій природі людської моральності. З посиленням партійності, ідеології й орієнтації на маси майже губиться власне етична позиція, пов'язана з повагою до реальності, усвідомленням непорушності моральних цінностей, незамінності й серйозності життєвого покликання кожної особи, — позиція «са-мостояння» вільної людини у світі. Не дивно, що коли свобода нарешті прийшла й коли від власного вибору й власної гідності людей стало залежати більше, ніж раніше, — одразу далася взнаки страхітлива нестача цих засад. Усі ми щодня бачимо, як низько впала культура людських стосунків, як звульгаризувався весь устрій життя нині, коли страх репресій більше не тяжіє над людьми. Хтось ладен на все, аби нажитися за рахунок ближнього, хтось знаходить втіху в дурному хизуванні фізичною силою і нахабством, хтось сумує за минулими часами генсеків і ГУЛАГу, коли нічого не потрібно було вирішувати самому, — така, на пре¬великий жаль, нинішня наша реальність, сама потвор¬ність якої наче «від зворотнього» ще раз демонструє важливість для людей і суспільства міцної, духовно змістовної, вкоріненої в реальному житті системи мо¬ральних цінностей. Хоча б на цьому негативному досві¬ді суцільного наступу брутальності й жорстокості, засилля злочинних структур тощо ми маємо переко¬натися в тому, що ні економічне чи політичне життя, ні право, ні елементарні ділові стосунки між людьми не можуть набути нормального розвитку, доки для них відсутня мінімальна етична основа. Погляньмо на сучасну культуру ще з однієї точки зору. Завжди, за будь-яких історичних умов людина відчуває потребу у вищих, незмінних ціннісних орієн-тирах, які зміцнювали б її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну спрямованість її життя. Для людини віруючої — глибоко й серйозно, так, як у Європі, скажімо, вірили за часів середньовіччя — такими ціннісними маяками були і є сакральні уявлен¬ня релігійного світогляду. Для людини Нового часу з її секуляризованою свідомістю — «фаустівської людини», як охрестив її Освальд Шпенглер, — пріоритетного значення набувають цінності пізнання і діяльності; саме зі своїми здобутками в цих двох сферах співвідно¬сить така людина сенс власного буття. Для романтика XIX — початку XX ст. найважливішими виявляються цінності органічного розвитку й внутрішньої нескін¬ченності вічно нового і таємничого в кожному зі своїх проявів буття — цінності, що мають переважно есте¬тичний характер, і т. д. Свою систему смисложиттевих цінностей сформу¬вала й марксистська ідеологія. Протягом багатьох деся¬тиліть ця система цінностей, пов'язана з ідеями мате¬ріальної практики, соціальної боротьби, предметності (тобто чуттєвої конкретності) людського буття тощо, визначала духовні обрії свідомості переважної частини населення колишнього СРСР. Навіть без примусу, добровільно й охоче, люди вірили в неминучість кому¬нізму, в історичну правоту класу-гегемона та партії, яка його очолює, в соціальну справедливість по-марксист-ськи, у визвольну місію своєї країни й мудрість й вождів. Заради цих цінностей віддавали життя, йшли на подвиги й неймовірні страждання... І от ця система впала. Ціннісні маяки радянського марксизму згасли, залишивши мільйони людей у стані тяжкої духовної кризи, з відчуттям даремно прожитого життя і цілковитої невизначеності навкруги; справжній масштаб цієї трагедії людського духу оцінять, можливо, лише наші нащадки. Природно, що за таких умов різко загострюються потреба у «зміні віх», жадоба духовного оновлення, яке найчастіше, втім, мислиться як повернення до чогось, що вже існувало десь і колись у рятівному віддаленні від фатального історичного руху нашого суспільства. Пошуки таких цінностей ведуть одних до філософії й ідеології класичного європейського гуманізму, інших — до християнського віровчення в його традиційному тлумаченні або ж до якоїсь іншої з існуючих релігій,