Історична типологія мистецтва

Та вже згодом глибоке вивчення античного мистецтва виявило зв'язок його з мистецтвом східних народів – носіїв більш древньої цивілізації. Саме вона справила великий вплив на античні культури Греції і Риму, а отже, на всю європейську цивілізацію. Це було мистецтво Шумера і Аккада, Стародавнього Єгипту, Вавілону, Ассирії та інших народів, що населяли територію Малої Азії і розвивались на приблизно однотипних економічних і культурних засадах, мали загальні риси культури і були пов'язані між собою не тільки війнами і взаємними завоюваннями, а й культурними, господарськими обмінами та запозиченнями. Ширше і детальніше знайомство зі спадщиною цього світу формувало уявлення про самобутність і певну історичну визначеність художньої діяльності тих народів, надавало право історикам мистецтва виділити мистецтво Стародавнього Сходу у самостійне за якістю культурно-художнє утворення. Вже такі послідовники Вінкельмана, як Гердер, Шиллер, Вільгельм Гумбольт, Гельдерлін та Гегель, починали загальну історію мистецтва саме з мистецтва Стародавнього Сходу.

Що ж до історії європейського мистецтва, то воно вже більш-менш тісно пов'язувалося з визначеними на той час основними культурно-історичними епохами – середньовіччям, Відродженням і Новим часом. Причому і мистецтво середньовіччя, і мистецтво Відродження завдяки стильовій єдності, незначній внутрішній диференційованості і досі вивчаються як цілісні художні феномени.

Мистецтво ж Нового часу – періоду, що збігається з розвитком та формуванням капіталістичної економічної формації і в більш широкому плані європейської цивілізації, характеризується складним внутрішнім диференціюванням, а отже, іншими принципами історичної періодизації. Бароко і класицизм, сентименталізм і романтизм, класичний і критичний реалізм – історичні форми мистецтва так званої буржуазної доби до її кризи на рубежі XIX–XX століть. Характеризуються вони як виразники певних духовних рухів та принципів художнього відображення дійсності, концепції людини і культури, яка лежить в основі світогляду художника – виразника суспільних духовних потягів свого часу. І якщо названі художні течії спочатку змінюють одна одну за часом, то починаючи з другої половини XIX ст. ми стикаємося з особливою ситуацією, коли одночасно існує значна кількість художніх напрямів і течій як споріднених між собою, так і принципово протилежних: реалізм і натуралізм, так званий соціалістичний реалізм і модерністські течії – абстракціонізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм тощо.

Отже, історична типологія мистецтва використовує цілий ряд понять, за якими стоять особливі принципи поділу історії художнього процесу: художня епоха, художній напрям або течія, художній метод і художній стиль.

Художня епоха – визначення конкретно-історичного етапу розвитку мистецтва, що збігається з культурно-історичною епохою, в основі якої лежить певний спосіб виробництва, що вказує на цілісність матеріальної і духовної практики.

Художній напрям або течія – визначення конкретно-історичного етапу розвитку мистецтва, пов'язаного з певним напрямом суспільного духовного руху, основу якого становить певна концепція світу і людини.

Художній метод – історично обумовлений спосіб створення художніх творів, побудований на певній системі принципів і прийомів відбору та узагальнення життєвого матеріалу, оцінки його з позицій естетичного ідеалу.

Художній стиль – стійка система художньо-образних засобів і прийомів художньої творчості, характерна для певного історичного періоду.

Що стосується закономірностей історичного розвитку, то вони реалізуються як діалектична взаємодія художньої спадкоємності, традиції і новаторства.

Художня спадкоємність – це внутрішня тенденція розвитку мистецтва, яка забезпечує збереження художніх досягнень, розвиток змісту і розширення сфери мистецтва. Саме вона, спадкоємність, забезпечує наступним поколінням засвоєння художнього досвіду; від нього відштовхується нове покоління, завдяки чому має більш широкий простір для творчості. Та й сама історія мистецтва була б неможливою, якби між старим і новим у мистецтві не було загального. Спадкоємність як тип зв'язку між старим і новим характеризується тим, що в ній кожен новий вияв у мистецтві не відкидає, не заперечує того, що виникло раніше, а вступає з ним у діалог, збагачуючи тим самим і себе, і попередника.Художня традиція – закріплена в художньому досвіді, свідомості єдність художнього змісту і форми, яка забезпечує адекватне художньому втіленню сприйняття об'єкта художнього відображення. Традиція є необхідною умовою існування культури взагалі і мистецтва зокрема, бо гарантує збереження культурного і художнього досвіду, зв'язок і взаєморозуміння поколінь.