Історична типологія мистецтва

Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, яка започаткована наскельними зображеннями тварин, ритуальними танцями і співами, кам'яними ідолами тощо. Триває і збагачується вона й понині, коли поряд з живописом і музикою, театром і архітектурою існують кіно і телебачення, дизайн і балет на льоду. Як народжувались і змінювалися протягом тисячоліть художня творчість і естетична діяльність людини? Чи можна говорити про висхідний характер розвитку мистецтва, чи кожний його історичний етап є самоцінним і самодостатнім? Що мається на увазі, коли йдеться про історичність змін мистецтва?

Сьогодні вже загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва як прогресу не є правомірним. Незаперечним є й те, що певні періоди його розвою не збігаються із загальним розвитком суспільства, причому це стосується як окремих видів мистецтва, так і художнього виробничого процесу в цілому. До того ж найвища складність полягає у тому, що твори мистецтва минулих епох дають нам справжню естетичну насолоду і певною мірою виступають як норма, зразок.

Ось чому автоматично переносити на історію мистецтва традиційні уявлення яро рух по висхідній, так само як і спроби пояснювати нерівномірність художнього розвитку метаморфозами самого мистецтва–справа більш ніж сумнівна, а отже, безперспективна.

Конкретно-історична форма суспільної практики, що грунтується насамперед на певному типі суспільного виробництва, породжує специфічний естетичний досвід, який детермінується певною сферою опанованого людиною буття. Зрозуміло, отже, що на ранніх етапах людського розвитку, коли основні зусилля людини були спрямовані на упорядковування зовнішнього світу та усвідомлення специфіки людського життя, художні форми ми шукаємо і знаходимо у тих сферах, які пов'язані з виробництвом утилітарних предметів, створенням соціального простору та усвідомленням соціального часу. Прикладне мистецтво, архітектура і міфологія якраз і є тими художніми формами, що опосередковують конкретно-історичний та естетичний досвід. Позитивні зрушення в загальному соціально-економічному становищі суспільства, розвиток науки роблять доступним і необхідним дедалі активніше оволодівати внутрішнім світом людини, заглиблюватись у її соціальні відносини. І саме це стимулює появу літератури, живопису, музики. Завдяки естетичному досвідові мистецтво час від часу відкриває нові сфери, які вимагають поряд з практичним естетичного та художнього опанування. Розвиток мистецтва полягає саме у безперервному відкритті нових сфер досвіду і нових структур їх художнього опанування.

Такий взаємозв'язок усіх елементів суспільно-історичної практики й естетичного досвіду суспільства дає можливість поділяти історію мистецтва у відповідності з історичними епохами, які пройшло людство. Правомірність таких понять, як «мистецтво первісної людини», що за тривалістю охоплює майже три чверті історії людства, обумовлена насамперед характером матеріального виробництва, яке не виходить за межі збирання і полювання. Самий зміст практики і досвіду людини на ранніх етапах історії визначив і характер художньої діяльності, яку зараховують до історії мистецтва з великими застереженнями. Епоха варварства, коли людство здійснювало перехід від збирання і полювання до продуктивного господарювання, часу формування моногамної сім'ї та перших політичних організацій суспільства, характеризується принциповими завоюваннями, які зумовили перехід до цивілізації, ф. Енгельс з цього приводу пише: «Вдосконалені залізні знаряддя, ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, виготовлення олії і виноробство, розвиток обробки металу, що переходить у художнє ремесло, повозки і бойова колісниця, побудова суден з колод і дощок, зачатки архітектури як мистецтва, міста, обнесені довкола зубчатими стінами з баштами, гомерівський епос і вся міфологія–ось головна спадщина, яку греки перенесли з варварства в цивілізацію» '.

Зазначимо, що залучення цих періодів людської історії до історії мистецтва – досягнення мистецтвознавства і естетики останнього століття. Вивчення реліктових суспільств, яке проводять етнографи, результати археологічних досліджень, досягнення антропологів дали змогу реконструювати генезис естетичної і художньої діяльності людини, виявити закладені в самій природі цієї діяльності можливості, які реалізувалися на пізніших етапах цивілізації.

Історія мистецтва, якою її сформувала у XVIII ст. європейська наука, починала відлік з грецького та римського античних мистецтв як найдавніших з відомих людству. Батько історії мистецтва Вінкельман, створивши «Історію мистецтва стародавності» (1764 р.), заклав у своєму творі ідею розуміння мистецтва як суспільної діяльності великого значення, як вираження глибинних і найсуттєвіших поривань народу. Водночас Вінкельман з презирством поставився до мистецтва Стародавнього Сходу, західноєвропейського середньовіччя, народів інших регіонів, яке не відповідало ідеалу античного мистецтва.Виступивши проти крайностей естетичних ідеалів Він-кельмана, німецькі романтики Тік, Вакенродер, брати Шлегель та інші підняли на щит мистецтво народів, що лишилися поза «Історією» Вінкельмана. Із захопленням говорили вони про таємниче і величне мистецтво Стародавнього Сходу, а також західноєвропейського середньовіччя. Велику повагу Вінкельмана до світла розуму в мистецтві античності романтики доповнили ствердженням величі людських емоцій, почуттів, пристрастей.