Критичний аналіз історії та перспектив розвитку телевізійної сфери індустрії дозвілля в Україні

Економічна ситуація в Україні кінця 80-х років сприяла виникненню нових суб’єктів господарювання — кооперативних і перших приватних структур у банківській, виробничій та інших сферах. Це змусило державне телебачення, що працювало в умовах хронічно недостатнього фінансування, шукати шляхи співробітництва з цими структурами, які, зі свого боку, мали зацікавленість у ньому, розуміючи, що державне телебачення України має в своєму розпорядженні потужну систему поширення телевізійного продукту. В 1989 році Україна увійшла в десятку країн світу, в яких було налагоджено вихід в ефір трьох загальнонаціональних каналів ТБ-мовлення. Тому цілком логічним виглядає прагнення навіть незалежних організаторів співпрацювати з державним ТБ. Вперше мистецька подія міжнародного рівня — фестиваль «Червона рута» — стала предметом музичного телевізійного видовища, створеного державним ТБ у співпраці з незалежними організаторами в 1989 і 1991 роках. Заслуговує на увагу і, перший з ряду подібних, факт створення масштабного музичного ТБ-продукту з залученням коштів недержавного інвестора — комерційного банку. На такій основі було організовано роботу незалежної телевізійної групи на фестивалі української популярної музики «Вернісаж-91. Нова українська хвиля«, що відбувся в січні 1992 року у Києві. На початку 90-х років зафіксовано і перший випадок створення в Україні масштабного ТБ-видовища без використання коштів приватних осіб і участі державного ТБ. Група творчих працівників з Києва за допомогою наданої незалежною львівською телекомпанією »Міст« знімальної техніки створила повнометражний телевізійний відеофільм, присвячений музичній акції з нагоди 5-ї річниці чорнобильської катастрофи. Відеофільм демонструвався не лише у програмі телекомпанії »Міст«, а і у комісіях ЮНЕСКО. Таким чином, телебачення видовищ не спинилося у своєму розвитку навіть в умовах недостатнього технічного забезпечення і відсутності можливості вільного розміщення телевізійних програм на телеканалах.

Ситуація в аудіовізуальному просторі нашої країни почала докорінно змінюватися з моменту проголошення державної незалежності України. Цей простір поділений за зонами потенційного покриття. В Україні працюють три загальнонаціональних канали мовлення - УТ-1, УТ-2 і УТ-3. Кілька телеканалів за своєю потенційною глядацькою аудиторією поступово наближаються до охоплення всього населення країни. Це — ICTV, СТБ, Новий канал. Функціонують регіональні і місцеві ТБ-канали. Серед каналів мовлення найбільша питома вага місцевих і міських.Аналіз роботи нових телевізійних каналів (найбільше це стосується місцевих і міських) дозволяє виявити як мінімум дві суттєві особливості. Перша полягає в розумінні власниками новостворених ТБ-каналів і структур можливостей телебачення в його впливі на формування громадської думки і наявності у них потреби активного маніпулювання нею. Друга особливість — це фактична неможливість створення якісного телевізійного продукту, зумовлена браком реального фінансування в обсязі, необхідному для нормального функціонування професійного телебачення, а також нестача творчих кадрів. До цього слід додати створення органів реального впливу на процеси в телевізійній сфері, як от Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, що складається зовсім не з фахівців цих галузей і має цілком визначену політичну спрямованість. Починаючи з 1994 року все це спричинилось до телевізійного буму, що викликав масове виникнення нових каналів у телепросторі країни: ліцензії на право мовлення видані 419 телеорганізаціям. В результаті звичайним явищем (особливо в областях) став вихід в ефір того чи іншого телеканалу, забезпечений застарілою технікою, не призначеною для такого використання, з абсолютно непристосованого приміщення, що служить студією. Тому цілком зрозуміло, що поспіхом організовані канали і окремі дрібні виробники не здатні створювати якісний ТБ-продукт, а тим більше у сфері телебачення видовищ, яке вимагає особливо значних грошових витрат. Становище ускладнюється ще й тим, що нерішучість керівництва країни і органів управління державним телебаченням у питаннях формування політики у сфері телевізійного мовлення на початку 90-х років призвели до суттєвого перерозподілу значних потоків рекламних коштів. Йдеться про надання загальнонаціональними телеканалами іноземним власникам права користування аудіовізуальним простором України. В інших пострадянських країнах пріоритетне право використання ефіру належить національним телевиробникам. Створення СНД стало ще одним фактором, що сприяв виникненню суб’єктів рекламної діяльності, наділених правом представляти інтереси іноземних рекламодавців на території України. Внаслідок почався відчутний відтік коштів. Контроль за коштами від телереклами швидко перейшов до кримінальних кіл, і їх обіг перемістився у сферу тіньового капіталу. Невтручання держави в економічний аспект функціонування телебачення призвело до утворення демпінгового ціноутворення на рекламні послуги на ТБ. Так одна хвилина рекламного часу на загальнонаціональному ТБ-каналі Румунії коштує від 10 до 20 тисяч умовних одиниць. Найвища ж вартість однієї хвилини реклами на УТ-1 оцінена рекламним відділом телекомпанії в 1 тисячу умовних одиниць. При цьому аудиторія УТ-1 майже удвічі перевищує румунську.

Незважаючи на серйозні економічні проблеми, державою віднайдені кошти для введення в дію одного з найпотужніших у Європі телевізійного центру на Сирці в Києві, що відбулося в грудні 1992 року. В середині 90-х років держава забезпечила УТ так званий «зв’язаний» кредит на суму понад 13 млн.доларів США для придбання найсучаснішої ТБ-техніки провідних японських фірм. Потужності центру і нова високоякісна техніка дозволяють створювати власний ТБ-продукт і забезпечувати ефір на 4–5 загальнонаціональних ТБ-каналах. Але навіть це не стало рушійним фактором розвитку державного телевізійного мовлення. З іншого боку, загальнополітична ситуація в країні не сприяла створенню досконалої законодавчої бази у сфері аудіовізуального виробництва. Протягом 1991–1997 років були прийняті закони України «Про інформацію«, »Про ТБ та радіомовлення«, »Про авторське право та суміжні права«, »Про систему громадського телебачення і радіомовлення« »Про Національну раду України з питань ТБ і радіомовлення«, покликані регламентувати діяльність у сфері телебачення. Проте ці законодавчі акти не враховували реалії телевізійного виробництва в Україні. Це й спричинилось до потужного впливу в цій сфері кримінального капіталу. В 1993–1996 роках державні телевізійні канали почали активно обслуговувати комерційні структури, які, визначаючи різні параметри телеефіру, безконтрольно використовували найпотужніший в Україні технічний потенціал державного ТБ. Національне телевізійне виробництво на українському державному телебаченні було паралізоване. Ефірний час активно використовувався комерційними структурами, що обслуговували особисті інтереси і амбіції корумпованих чиновників від державного телебачення.Стадії розв’язки цей процес досяг в 1996 році, коли, в обхід чинного законодавства України, найпривабливіший в економічному сенсі ефірний час на державному каналі УТ-2 в ранкові та вечірні години був наданий у розпорядження так званої «Студії »1+1«. Продовжується практика незаконного (суборенда каналів мовлення заборонена законом) надання каналом УТ-1 свого ефірного часу в ранкові та вечірні години іншій комерційній структурі — так званій «Телерадіокомпанії »Ера«. Державне телебачення України штучно позбавлене можливості заробляти гроші на свій технічний та творчий розвиток. Потужний технічний і творчий потенціал, розрахований на повноцінне функціонування 4–5 загальнодержавних телевізійних каналів, не використовується навіть для повноцінної роботи на одному каналі.