Внесок російського філософа Миколи Бердяєва у розвиток богословської концепції культури
2. Ідейне переосмислення М.Бердяєва.
Наближення до богословства
1900 року Бердяєв потрапляє на заслання у Вологду. У Вологді він живе серед засланих марксистського й народницького зразка й відкриває для себе таке явище як «тоталітаризм революційної інтелігенції». Е.Фромм згодом назве це авторитарним типом соціального характеру й різновидом людської деструктивності.
Починається розрив із радикал-революціонерами. Називаючи себе «аристократом, який визнав правду соціалізму», він справедливо вважав критику лібералами комунізму лицемірством: тоталітарний «комунізм» був наслідком неправди буржуазного світу, та й «науковий комунізм» народився не в Росії чи Китаї, а в Європі. Буржуазний Захід «побудував соціалізм», який, попри все нинішнє благополуччя, далекий від комунізму в вищому розумінні. Цікаво, що це відбулося і за Марксом, і за Леніним: класові бої, світові війни, фашизм, підвищення добробуту за рахунок третіх країн...
Бердяєв робить цікаве відкриття. Росія породила не тільки народництво й «комуно-ортодоксію», яка перекрутила як ідеал комунізму, так і Маркса. Федір Достоєвський зумів вивищитися над чварами соціалізму й буржуа. Він зневажав як буржуа за міщанство, так і революціонерів за побудоване на безбожництві заперечення свободи духу. Він передбачав, що капіталізм і соціалізм принципово мало різняться, чого досі не розуміє ліберал-консервативна політологія, яку бездумно запозичили в Заходу замість псевдомарксистської політграмоти. Тепер на «буржуазному» Заході ринку, особистої ініціативи, свободи не так і багато, зате багато благополучного ліберал-соціалізму, що не вдалося соціалізму тоталітарному. Корпоративна й державна бюрократія відчужують індивіда від власності і держави. Реалізувати себе можна лише будучи гвинтиком системи. Силовий примус замінили економічним і психологічним маніпулюванням, часто індивід не усвідомлює несвободу в реалізації вищого сенсу. Виникає явище втечі від свободи, відповідальності, порожнечі й нікчемності, коли авторитарно-угодовський характер жене індивіда до лав — партії, класу, нації, соціального інституту, фірми, корпорації... Так думки Достоєвського висловив більш сучасно й науково його послідовник Е.Фромм.
А Бердяєв, як і Достоєвський, використовує старомодніший, але емоційно глибокий текст. Достоєвський — революціонер духу, соціаліст із Богом і в Христі. Свобода без Бога переходить у свавілля, безглуздий бунт і рабство. Свобода — благо, але за умови творчої реалізації, інакше ірраціональність набирає авторитарно-руйнівного характеру. Достоєвський у Легенді про Великого Інквізитора застерігає: свобода для людини нестерпна, вона шукає, кому б її віддати. Усі три спокуси, відкинуті Христом у пустелі, приймаються і соціалізмом, і ліберал-консерватизмом: спокуса соціального дива, спокуса царства світу цього і, головне, спокуса перетворення каміння на хліби земні. Великий Інквізитор каже: «Удосталь свободи і хліба земного... разом немислимі... ніколи не зуміють розділитися між собою... Усі будуть щасливі... Ми змусимо їх працювати, однак у вільні... години ми влаштуємо їхнє життя, як дитячу гру, з дитячими піснями, хором, танцями... Ми дозволимо їм гріх, вони слабкі й безсилі... Ми дамо їм щастя слабосилих істот, якими їх і створено». Тоталітарному соціалізму це не вдалося, а західному ліберал-соціалізму (welfare state) поки що вдається, на заздрість іншим; замість танців і хорового співу нині в моді комп’ютерна гра, «Play Boy», багато-багато пива тощо (див. телевізор). Аристократичну релігію хліба небесного, свободу духу слабка людина віддає за хліби земні. (Тут Достоєвський «перегнув палицю», а Бердяєв його поправляє — хліб земний повинен бути для всіх!) Не схотівши вільно з’єднатись у Христі, люди примусово з’єднуються в антихристі — тоталітарному соціалізмі чи буржуазному міщанстві.
Поворот Бердяєва до християнства збігся з «російським ренесансом», який був продовженням європейської кризи раціоналістичного світобачення. У Петербурзі до кола спілкування Бердяєва входять Д.Мережковський, В.Розанов, В’яч.Іванов, О.Блок, А.Бєлий, Л.Шестов, М.Лоський... Інтелігентська тусовка видає часописи й дебатує на релігійно-філософські теми. (Але яка вражаюча відмінність від нашого нинішнього «бомонду» з його махровим міщанським марнославством, недавно серед нашої хуторянської «еліти» навіть «шевальє» об’явилися!)1905 року Бердяєв зустрічає Лідію Юдіфівну Рапп, із якою прожив у шлюбі понад 40 років. У літературно-філософській інтелігенції він теж розчарувався, справедливо вважаючи її відірваною від соціальних процесів (марксистська закваска!). Йде революція 1905 р., і Бердяєв віщує, що майбутня революція буде не ліберально-кадетською, а тоталітарно-комуністичною.
За К.Юнгом, релігійність людини біологічно зумовлена наявністю афективно-навантажених міфотворних ділянок психіки. Це форма прояву закладеної в людині загальної енергії космосу; її пригнічення або перекручування призводить до руйнування психіки та світу навколо неї, що й спостерігається нині. Юнг навіть говорив про Бога в несвідомому. Бердяєв, в інших термінах, говорить те саме: людина — релігійна тварина, що відринула Бога Істинного, а створила ідолів хибних, до яких Бердяєв справедливо зараховує державу, демократію, суспільство, гуманізм. Християнство свого завдання не виконало — воно часто служило кесарю світу цього, а не Богу. Гуманізм вирішив, що він релігія, а пересічну людину й суспільство проголосив вищим началом. Так виникли соціалізм і ліберал-консерватизм — ідеали мирського багатства та благополучного життя, тоді як від людини вимагається величезне напруження сил для пошуку вищого смислу. В цьому головний порок демократії, яка, попри певну правду, ставить істину та свободу в залежність від плебейської думки більшості, а духовне зростання особистості й суспільства підміняє пристосовництвом. Тому тоталітарний соціалізм зазнав краху, а західний ліберал-соціалізм дедалі більше вироджується в споживання, гедонізм і морально-психологічну потворність. Демократія — взагалі ілюзія. Авторитарно-угодовська психологія суспільства неминуче призводить до появи якоїсь, як нині модно говорити, «еліти». Але найчастіше це не аристократія, а охлократія, що нині в нас і спостерігається. Бердяєв бореться за аристократизм, але дуже своєрідний. У нього аристократизм — це найжорстокіша аскеза, найвище напруження творчих сил, щоб осягнути Граничну Істину. Сумнівно, щоб більшість аристократів по крові й тих, хто «косить» під аристократа, із цим погодилися!