Розвиток світового театру

Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової української літератури і становленні класичного театру.Національну самобутність нової української літератури характеризує тісний зв'язок з на¬родною творчістю, бурлеском (травестії, ін¬термедії), передусім використання живої на¬родної мови. Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Кот¬ляревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу літератури національного відродження.

3 новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788—1863) і К. Соленика (1811— 1851).

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. за участю передових представників української та російської громадськості його викуплено з кріпацтва. Акторська творчість М. Щепкіна відзначається новаторським-пошуком. Він один з перших перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Створив неперевершені образи Виборного й Михайла Чупруна ("Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І. Котляревського). М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському і російському театральному мистецтві. Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821—1823), з 1824 р.— у Малому театрі в Москві.

Український театр першої половини XIX ст. був переважно побутовим, грунтувався на драматургії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ'яненка.

У другій половиш XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню націо¬нальної культури.!'

У 1890 p. I. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

І. Карпенко-Карий — один з найвидатніших акторів українського театру корифеїв. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням і уза¬гальненням суспільного буття. Він створив яскраві комедійні ролі — Прокіп Шкурат ("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка), Боруля, Калитка ("Мартин Боруля", "Сто тисяч" І. Карпенка-Карого), героїко-романтичні — Назар ("Назар Стодоля" Т. Шевченка) та ін.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру ХІХ ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювалися аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі, які використовували досвід театрів східної України. Діяльність аматорського гуртка у Коломиї розпочалася 1848 р. виставою “Наталка Полтавка” І. Котляревського (покутському діалекті). У жовтні 1848 р. львівський аматорський гурток поставив “Наталку Полтавку” І.Котляревського.

Український театральний процес кінця XIX—початку XX ст. (у новій українській історіографії — модерністичний період націо¬нального відродження, 1890—1914) засвідчує спільність з провідними європейськими тенденціями. Київський часопис "Українська хата" розгорнув широку дискусію з проблем реформування театру, пере¬дусім нового репертуару, модерної режисури, нового актора. Ана¬логічні пошуки відбувалися в театрах Європи. У Скандінавії виник модерний театр Г. Ібсена її828—1906), Бельгії — символічний театр •"'театр мовчання") М. Метерлінка (1862—1949) і соціальний театр Е. Верхарна (1855—1916). У Росії основи сучасної науки про театр (теорію і методологію сценічної творчості, методи опанування підсві¬домими творчими процесами тощо) розробив режисер К. Станіславський (1863—1938), котрий 1898 р. разом з В. Немировичем-Данченко (1858—1943) заснував Московський художній театр.

На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років помітно позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням". Духовними провідниками українського ренесансу XX ст. стали письменники М. Зеров (керівник київської групи неокла¬сиків) і М. Хвильовий. М. Зеров і М. Хвильовий відстоювали розвиток української культури у її зв'язку з європейською і світовою, їх погляди поділяв Лесь Курбас (1887—1937), видатний режисер-ре-форматор українського театру.

Утворення у Києві двох театрів — Державного драматичного і "Молодого театру" стало своєрідним завершенням трьохсотлітнього існування українського театру. З їх появою в Україні намітилися дві основні тенденції розвитку театрального мистецтва — театру реального і мистецтва театральності. В основі своїй ці дві антитези властиві розвиткові театру в усіх країнах.