Розвиток світового театру

Театр (грец. theatron — місце, призначене для видовища, згодом— саме видовище) — вид мистецтва, що відображає дійсність у художніх сценічних образах. Театр — мистецтво син¬тетичне, поєднує драматургію, творчість актора (франц. acteur— виконавець ролі, від лат. actor — діючий), режисера (франц. regisseur — керуючий), музику, живопис, архітектуру, тачці, співи. Театральне мистецтво — самобутня ділянка культури кожного народу. Виникнення театру пов'язане з народною творчістю, трудо¬вими і релігійними обрядами, іграми.

У Стародавній Греції (Афінах), починаючи з кінця VI ст. до н. е., щорічно ставилися трагедії, комедії, сатиричні драми. Основою подібних видовищ були культові обряди на честь грецького бога виноградарства й виноробства Діоніса (грец. Dionysos, іменувався також Вакхом, відповідав римському Ліберу). Із культових пісень Діонісові, дифірамбів поступово розвинулась драма. Найдавнішим театром в Афінах вважається театр Діоніса — просто неба на південно-східному схилі Акрополя. На Великих Діонісіях 534 р. до н. е. поет Феспід (грек із Ікарії) вперше увів декламатора для ведення діалогу з хором, що брав участь у музично-поетичній виставі. Так виникла функція актора. Свято Міських, або Великих Діонісій відбувалося у лютому-березні і тривало п'ять днів, упродовж трьох днів розігрувалися драматичні вистави. Діонісії Сільські свят¬кували у листопаді-грудні.

Римський театр (240 р. до н. е.) бере початок від свят урожаю, які висвітлюються у фесценнінах (пісні-діалоги), сатурнах (побутові й комічні сцени) і ателланах (одноактна імпровізована фольклорна п'єса).

У XVI—XVIII ст. елементи італійської народної драми (фарс, буффонадні карнавальні дійства) входили складовою частиною до комедії масок. Втіленням давніх народних традицій є відомі японські театри Но і Кабукі. В театрах Кабукі (один з видів класичного японського театру, що сформувався у XVII ст.) грають тільки чоловіки, котрі виконують і жіночі ролі.

Витоки українського національного театрального мистецтва сяга¬ють давніх народних землеробських свят і обрядів. Обрядові дії (хорове виконання, ігри, танці) грунтувалися на комплексі ідей магічного характеру. Слово (текст), рух, мелодія, драматична дія, пантоміміка — становили органічну цілісність. !

З ускладненням техніки колективних дійств, ігр, хороводів, пантомім виникає категорія спеціалістів-імпровізаторів, провідників (диригентів і режисерів), які ставлять нові танці, вносять нові елементи в ігри, обряди та їх словесний репертуар. Функції давнього одностайного хору (окремі вигуки або повторення кількох слів) розподіляються між гуртом і провідником (корифеєм), "счинальником" (у гуцульській термінології). Провідник виголошує більш змістовні фрази, на які хор відповідає ритмічними вигуками чи постійною фразою-приспівом (рефреном), тоді як строфи корифея творять цілісне поетичне (ритмічне) оповідання. Такі оповідання справляють глибоке враження на учасників видовища і глядачів, використовуються у побуті, заохочують до творення нових текстів1.

У нелегких соціальних умовах тієї далекої доби традиції величання ставали втіленням народної філософії, що сприяла вихованню гманності, взаємоповаги, усвідомленню моральної цінності життя і Іраці. Усна традиція народного величання і поздоровлення збереглася (о наших днів.

З певними елементами театралізації відбувалося свято Купайла— найпоширеніше народне свято в українській обрядовості4. Купайло (Купало) — давньоукраїнський бог врожайності й добробуту. Свято Супайла з масовими ігрищами, поклонінням вогню і воді відзначалося І ніч з 23 на .24 червня. Обрядовий ритуал включає запалювання “живого вогню” (від тертя дерева об дерево), стрибання через вогонь

У середньовіччі носіями ідей народного театрального мистецтва були мандрівні актори. В епоху античності на о. Сіцілія виник вид вистав народного театру під назвою мім (лат. Mimus), де імпровізації на теми повсякденного життя виконували один чи два актори без масок. У пізньоімператорський період (IV—V ст. до н. е.) в Римі широкою популярністю користувалися міми та гістрігони, які розігрували сцени з народного життя й водили потішних тварин. Вплив давніх народних театральних традицій позначився на творчості мандрівних акторів у країнах середньовічної Європи. Серед них — жонглери (Франція), шпільмани (Німеччина), менестрелі (Англія), хулгари (Іспанія), франтики (Польща), скоморохи (Київська Русь). Творчість мандрівних акторів переслідувалася церквою і владою.

Про виступи скоморохів згадується у "Повісті временних літ". Мистецтво скоморохів особливо поширилося у XV—XVIII ст. Вони брали участь у весільних обрядах, ярмарках, ходили з ведмедем, козою тощо. У прилюдних виступах скоморохи не тільки розважали глядачів, а також висміювали можновладців.З народною обрядовістю пов'язаний розвиток української драма¬тичної поезії. Драматична форма діалогу (питання-відповіді) зустрічається у веснянках, купальських, весільних піснях, хорових вис¬тупах тощо. До своєрідної театральної драми подібний традиційний український весільний обряд, де поєднувалися елементи драматичної дії, переодягання, масок з пізнішими нашаруваннями художньо-по¬бутової Культури різних епох.