ЕТИКА МАРКСИЗМУ

Ідею моральної переробки дійсності К.Маркс втілив у вченні про комунізм. Тут він зіштовхнувся зі складною проблемою суб’єктності моралі. Вона полягала в наступному: як недосконалі люди можуть побудувати зроблене суспільство, чи, виражаючи словами самого К.Маркса, як виховати самого вихователя. Оскільки мова йшла про комунізм як науковому проекті, те необхідно було вказати на реальні сили, здатні взяти на себе ту ж роль, що у колишніх філософських і релігійних утопіях, у силу чого вони і залишалися утопіями, приписувалася міфічним мудрецям, пророкам, освіченим правителям. К.Маркс вважав, що революційно перетворюючої й одночасно що морально очищає силою історії з'явиться пролетаріат. Звичайно, ні вдачі пролетаріату, ні рівень його інтелектуального розвитку, ні духовні потенції, ні фізичний стан, словом, ніщо не давало основ для таких висновків. К.Маркс це добре бачив. У його роботах (як і в роботах Ф.Енгельса) є багато свідчень убогого безпросвітного існування пролетаріату. Але проте він думав, що коли справа дійде до революції, разом з обставинами зміняться також і люди, пролетаріат із класу “у собі” стане класом “для себе”, очиститься від усієї “мерзенності старого ладу”. Словом, відбудеться деяке чудесне перетворення. По думці Маркса комунізм стає з утопії наукою завдяки навчанню про пролетаріат. Але саме це навчання виявилося, мабуть, самим утопичним у всьому марксизмі.

Проблему моралі Маркс витлумачив як проблему морального, чи, що для нього було те саме, комуністичного, перетворення світу через революційну боротьбу пролетаріату. У філософії і до Маркса мораль ототожнювалася з визначеного роду діяльністю (інакше і не могло бути, тому що мораль є практична свідомість, вона говорить не про те, що таке чеснота, а про тім,. як стати доброчесним). Тільки там це була завжди духовна діяльність, її предметна сфера обмежувалася зоною особистісної присутності (для Аристотеля, наприклад, вища чеснота і вище блаженство збігалися зі споглядально-теоретичною діяльністю, для Канта – із суворою самодисципліною боргу). К.Маркс ототожнив мораль із практичною, предметною діяльністю, а саме із соціально-політичною боротьбою пролетаріату. Тут-те і почалися всі ті проблеми, що у дуже великий, бути може, що вирішує ступеня визначили маючий місце в даний час внутрішній надлам марксизму як теорії і практики.

Усяка предметна діяльність має свою власну і дуже тверду логіку, це стосується і масової діяльності людей. Маркс сам був одним з перших, хто витлумачив історичний розвиток як об'єктивний, природничоісторичний процес. У цьому змісті і визвольній місії пролетаріату розумілася їм як об'єктивна необхідність, що задається закономірними тенденціями суспільного виробництва. Виникало питання: що означає ототожнення моралі з об'єктивно детерминированной боротьбою пролетаріату? Чи означає це, що а) пролетаріат у своїй боротьбі повинний дотримувати обмежень, що накладаються мораллю, чи б) сама його боротьба знаходить моральний зміст і стає свого роду етичним каноном. Перша з цих двох можливостей виключалася всією логікою матеріалістичного розуміння історії. Залишалася друга можливість, коли конкретній боротьбі пролетаріату придается моральний статус. Сам Маркс настільки виразно і різко питання не формулювало. Це зробили його послідовники, зокрема російські більшовики. Найбільш відкрите і послідовне місце моралі в рамках комуністичного навчання, на наш погляд, визначив Л.Д.Троцкий у роботі “Їхня мораль і наша”, заявивши, що “мораль є функція класової боротьби”, що “питання революційної моралі зливаються з питаннями революційної стратегії і тактики”.Прийнято вважати, що К.Маркса не можна звинувачувати за наступні перетворення його ідей, їхню вульгаризацію, перекручування і т.д. Це питання про глибину, межі відповідальності мислителя за свої думки не настільки очевидний, як може показатися на перший погляд. Він спірний у загальній постановці і подвійно спірний стосовно до Маркса. Приміром, чи можна робити Епікура чи Зенона відповідальними за спрощення, огрубіння їхніх етичних ідей у наступній духовній традиції, зокрема в масовій свідомості? Бути може, до деякої міри так – принаймні в тім ступені, у який їхнього навчання містили натяжки, неясності, що допускали такого роду перекручування. Таку ж логіку можна застосувати, зрозуміло, і до Маркса. Але в його випадку з'являється принаймні ще один додатковий момент. Сам Маркс вважав за необхідне розрізняти суб'єктивний авторський задум і об'єктивний зміст теоретичних побудов; якщо суб'єктивний задум виявлений і, як правило, відкрито промовлений автором, то об'єктивний зміст нерідке буває глибоко сховано (у тому числі і від самого автора) і виявляється в ході різноманітної суспільної практики, що включає, серед іншого, і такі моменти, як роль навчання в наступних ідейних суперечках, його інтерпретація і використання різними соціальними силами і т.п. Маючи у виді цей момент і вважаючи справедливим судити людини по його ж критеріях, К.Маркса в більшому ступені, чим інших філософів, можна звинувачувати за те, як відгукнулися його ідеї в наступних поколіннях. У всякому разі безсумнівно одне: ми не зрозуміємо дійсного теоретичного й історичного змісту поглядів К.Маркса (у тому числі і на мораль) поза всім контекстом натхненної їм інтелектуальної і практичної діяльності, у тому числі і навіть насамперед поза радянським досвідом. Для розуміння того, як Маркс відносився до моралі й етики, поряд з його власними добутками, важливим джерелом є також весь наступний марксистський досвід у даному питанні. Це вже інший, винятково складний, суперечливий, багато в чому ще не досліджений аспект розглянутої теми.

5. Вплив вчення Маркса на подальший розвиток етики

Радикалізм і навіть нігілізм К.Маркса у відношенні моралі й етики не мали прямого впливу і продовження в наступній академічній етиці. Однак, просліджуючи загальні тенденції розвитку теоретичної етики останніх півтора століть, варто визнати, що об'єктивно К.Маркс позначив винятково важливий поворот в історії етики. Його підхід до проблеми виявився пророчим, принаймні в двох пунктах. По-перше, він запропонував антинормативне, сугубо конкретне, контекстуальне розуміння моралі. По-друге, він позначив нову диспозицію етики стосовно моралі, що складалася в переході від апологетики моралі до її критики; тепер задачею філософської етики ставало не прояснення і визначення суб'єктивної логіки моралі, а її критика, дешифрування, виявлення схованого підтексту. Ці ідеї, їхнє осмислення, розвиток склали, хоча і без безпосереднього спадкоємного зв'язку і без посилань на К.Маркса, важливі і плідні сторінки філософської етики нашого часу. Тут можна назвати три найважливіші етичні віхи: етика Ницше, що по складу ідей і загальному пафосу разюче збігається з поглядами К.Маркса на мораль у їхній найбільш радикальному вираженні; неопозитивистская традиція в етиці в тій частині, у якій вона покритикувала мову моралі; постмодерністські філософські досвіди, який можна витлумачити як крайню форму етичного антинормативізму. Парадоксального, потребуючого особливого міркування факт полягає в тому, що найбільш радикальні і плідні етичні ідеї, позначені К.Марксом, нехай ескізно й у надмірно жагучій, політизованій формі, але проте позначені досить чітко, що ці ідеї одержали розвиток не стільки у власне марксистській традиції, скільки за її межами.