Культура України XVII-XVIII ст

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію

представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюс-ка, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як "київський розспів" він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

Григорій Сковорода — просвітитель, філософ, поетГригорій Сковорода (1722— 1794) — самобутній український мислитель. Син козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його прогресивних поглядів та педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори "Діалог. Имя ему — Потоп Зміин" та "Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе". Мислителя хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

Шілософська концепція Г. Сковороди грунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокосму — людини; "символічного" світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало.

Г. Сковорода — один із визначних гуманістів свого часу; він був широко обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів латинською, грецькою, польською, німецькою та церковнослов'янською мовами. Гуманістичні ідеали викладені ним у поетичних збірках "Сад божественних песней" та "Басні Харьковскія", підручниках з поетики та етики. Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності серед народу, а вірш "Всякому городу нрав і права" став народною піснею.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г. Сковороди вплинули на розвиток передової філософської та суспільно-політичної думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.

Театральне мистецтво

Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

У середині XVI ст. з'являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, "москалі", "ляхи", євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

У XVI—XVII ст. з'являється шкільна драма. Вона бере початок з віршованих діалогів, що започаткувалися в братських школах, на зразок західноєвропейських та польських театрів. Це були так звані містерії та міраклі — релігійні драми на теми житія святих. Особливість української шкільної драми полягала в тому, що між віршованих діалогів релігійного змісту учні братських шкіл вставляли для розваги глядачів веселі, насичені національним гумором побутові сценки. Особливої популярності театральні дійства набули в Києво-Моги-лянській академії, де, власне кажучи, формується театр з акторами, сценою, костюмами. З'являються драматичні твори, написані спеціально для театру, — "Володимир" Ш. Прокоповича та "Комічне дійство" М. Довгалевського.

З часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли студенти, які, заробляючи на хліб і навчання та мандруючи по містах і селах, показували спектаклі, самі готували інтермедії, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. Вихідці з Академії поширювали театральну справу не лише в Україні, а й за її межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С. Полоцький), Санкт-Петербурзі (Ш. Прокопович), Тобольську (Ш. Ле-щинський), Могильові (Г. Кониський), Сербії (М. Козачинський).