Індустрія цінних паперів

З прийняттям ряду законодавчих актів (Закони України “Про цінні папери та фондову біржу”, ”Про господарські товариства”, “Про приватизаційні папери” та “Про приватизацію майна державних підприємств”, тощо) в Україні розпочалася “директивна планова” приватизація. За її рахунок держава розраховувала отримати “відповідального господаря”, який буде зацікавлений у кінцевому результаті діяльності “власного” підприємства. Під акціонування попадали усі підприємства, які було заплановано приватизувати, незалежно від їх обсягу і стану. Це відбувалося не зважаючи на наявність в законодавстві інших форм господарювання, таких як, наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю.

Напевно акціонування - не кращий шлях зміни форми господарювання для невеликих підприємств, таких як перукарня, магазин, АТП, райагрохім та інші. Та й важко їх порівнювати із іноземними корпораціями. При проведенні приватизації в Україні, нажаль, не було враховано досвід інших держав, таких як Польща, Чехія, Угорщина, Східна Німеччина, де акціонування застосовувалося переважно до великих підприємств та за гроші. В Україні, як і інших країнах колишнього СРСР, більшість підприємств використовували емісію акцій не з метою залучення інвестицій, а виключно для перетворення з державної форми власності в приватну. Це призвело до появи переважно неліквідних акцій аж 37 тисяч акціонерних товариств.

До інвестицій у цінні папери в розвинутих країнах, як правило, залучається не більше 10% населення країни. Формування власників цінних паперів, як правило, відбувається за так званими “англо–американською” або “німецькою” моделями. Різниця між цими моделями полягає у структурі власників: для англо–американської моделі характерна наявність великої кількості власників пакетів цінних паперів; для німецької – концентрація власності у великих банків. “Закономірним є те, що європейські країни з розвинутою економікою, але з слабкою системою захисту прав акціонерів, більше покладаються на концентрацію власності, ніж на створення системи корпоративного управління належного рівня” (Загальний стан та передумови розвитку фінансового ринку в Україні Чарльз М.Сігер, Хью К.Паттон, FMI, 2000).

Однак в Україні шляхом пільгового продажу та обміну акцій на приватизаційні сертифікати була сформована велика кількість власників цінних паперів (30 мільйонів). Це більше половини населення України. Більшість з них за своєю суттю не є власниками і не мають ані можливості, ані бажання управляти належною їм власністю. В Посланні Президента України до Верховної Ради України щодо стратегії економічної і соціальної політики на 2000 –2004 рр. зазначено: “неефективним та логічно незавершеним виявився процес приватизації. Її здійснення не забезпечило формування відповідального господаря, якій був би зацікавлений в інвестиційній діяльності, прискореному оновленні виробництва, його реальному оздоровленні”. Наявність великої кількості власників дрібних пакетів акцій сприяла неформальній приватизації з появою псевдовласників – осіб, які не мають юридичних прав власності, але фактично володіють колишніми колгоспами, підприємствами та організаціями.

Зміна форми управління у сполученні з відсутністю ефективних власників не стали стимулом для покращання показників роботи акціонованих підприємств. Взаємозв’язку між формою власності на підприємство і показниками його роботи не було. Крім того об'єктивні причини такі як високі ставки оподаткування, орієнтованість підприємств на державні замовлення, застарілі і енерговитратні технології, порушення сталих виробничих зв'язків, безнаказане вимивання і розкрадання активів підприємств та інші також сприяли спаду виробництва. Як наслідок, доходів підприємствам навіть не вистачало на покриття власних витрат, вже не кажучи про дивіденди. Низький рівень дивідендів по акціям акціонерних товариств, або, частіше, взагалі відсутність дивідендів забезпечили відтік капіталу з ринку акцій. Цей процес пов'язаний також із наявністю більш рентабельних і менш ризикованих для інвестора шляхів капіталовкладень.Внаслідок тотальної приватизації емітент отримав власників, власники - акції, або іншими словами емітент не отримав додаткових коштів а власники - дивідендів. Таким чином, були майже відсутні головні фактори, які створюють умови для ефективного функціонування індустрії цінних паперів. Все це спричинило стагнацію ринків акцій.

Поряд з цим в Україні тривалий час розвивався ринок державних облігацій. До певного часу в Україні саме вони користувалися найбільшим попитом портфельних інвесторів. Однак отримані за рахунок облігацій ресурси були занадто дорогими для держави. Це змусило Уряд України зменшити відсоткові виплати за отримані через облігації кошти. Аксіома - “більший прибуток, за звичай, мають більш ризиковані цінні папери” нарешті була експериментально доведена.

Отже за умов, що склалися, портфельних інвесторів, які досить жваво працювали на ринку державних облігацій, на український ринок акцій поки калачем не затягнеш. За рахунок прийняття суто загальних рішень і не вирішуючи фундаментальних проблем, навряд чи можливим є збудження економічного інтересу у інвесторів щодо придбання цінних паперів. Інвестиційним і пенсійним фондам та іншим інвесторам у цінні папери доводиться переключити свою увагу із “портфельного” на “стратегічний” напрямок.