Хімія і фармація
Особливе місце в розвитку медицини Стародавнього Риму належить Галену (131—201 рр. н. е.). Він написав ряд праць, в яких систематизував знання багатьох поколінь з анатомії, фізіології, патології, фармакології, терапії, гігієни, акушерства. Твори Галена дали змогу зберегти для май¬бутніх поколінь медичні знання стародавнього світу.
В галузі лікувальної медицини Гален обезсмертив своє ім'я тим, що вніс регламентацію у приготування певних ліків. На честь цього такі препарати носять назву галенових.Поряд з цим Гален проводив велику кількість дослід¬жень на трупах людей, на поранених гладіаторах, твари¬нах і описував роботу м'язів, загальну будову тканин організму, будову головного мозку, нервової системи.
Вчення Галена мало значний вплив на розвиток медич¬ної науки навіть у середні віки.
Заслуговує на увагу організація медичного обслуговуван¬ня в Стародавньому Римі. Там існували посади головних лікарів (архіятрів), які контролювали діяльність інших лікарів. Лікарі були при цирках, театрах, громадських са¬дах, при об'єднаннях ремісників. Особливо добре була організована медична допомога в армії. Тут були створені військові госпіталі, в яких існували табірні лікарні, лікарні легіонів тощо.
До наших днів збереглися сліди санітарних споруд, які обслуговували мирні потреби великих міст цієї держави. В римських законах розроблялися вимоги санітарного харак¬теру: заборонялося ховати мертвих у межах міста, вико¬ристовувати для пиття воду з Тибру, а рекомендувалося вживати джерельну воду. За санітарними заходами слідку¬вали спеціальні міські чиновники-едили.
У середині IX ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася також медицина.
Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати допо¬могу хворим, які зупинялися в заїзних дворах. Утриман¬ня лікарень у Візантії знаходилось у віданні церкви. В статутах візантійських монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.
Центрами середньовічної медицини були університети. Лікарі, які викладали в них, часто належали до монаших орденів. Догматичними в медицині вважалися твори лікарів античності Гіппократа та Галена, основні думки яких вив¬чалися напам'ять і під час диспутів коментувалися. В уні¬верситетах Західної Європи розвивалася схоластична ме¬дицина, істиною в науці загалом було те, що написане, а не досліджене. Через це в західноєвропейській медицині по¬ряд із засобами, здобутими практикою, часто використо¬вувались і такі, застосування яких випливало із вказівок алхімії чи астрології.
Для медицини середніх віків характерні складні лікарські прописи. Фармакологія була безпосередньо зв'язана з алхі¬мією. Число інгредієнтів в одному рецепті доходило до де¬кількох десятків. Особливе місце серед ліків займали про-тиотруйні засоби: так званий теріак (в основному — зміїне м'ясо), а також мітридат (опал). Теріак вважався також за¬собом проти всіх внутрішніх захворювань. Ці засоби були дуже дорогими, їх виготовлення відбувалося публічно, з великою урочистістю і в присутності представників влади.
Розтин трупів, який міг сприяти розширенню медичних знань, суворо заборонявся. Лише час від часу окремим уні¬верситетам дозволялося робити такі розтини, але це регу¬лювалося законом і траплялося так, що протягом року роз¬тинали лише один труп (або й навіть один за п'ять років). Так, у Віденському університеті за 94 роки (з 1404 по 1498 рр.) було препаровано лише 9 трупів. У 1316р. Мондіно де Луччі склав підручник з анатомії, проте обмежені можливості анатомічних досліджень призвели до того, що книга являла в основному не зовсім досконалий переклад твору Галена. Та ця обставина не перешкодила викорис¬товувати підручник при вивченні анатомії протягом двох століть.
Середні віки на Заході і Сході характеризуються таким явищем, яке не було відоме стародавньому світові, як епі¬демії. Середньовічні пандемії часто називали загальним терміном — мор (дослівно "чума"). Проте, судячи з описів, які збереглися, мором називали різні захворювання: чуму, тиф, віспу, дизентерію та ін.
Широке розповсюдження прокази (під цією назвою розумілася низка шкірних захворювань, зокрема і сифіліс) спонукало до створення ордена св. Лазаря. Звідси і назва закладів для прокажених — лазарети. Для боротьби з про¬казою були прийняті й інші заходи, зокрема: хворі носили роги, дзвінки, які служили сигналом для здорових, також біля міських воріт вартові перевіряли перехожих, затриму¬ючи підозрілих на ці хвороби. Для боротьби з епідеміями в торгових містах створюються карантини (дослівно — со-рокаденки), де проходили ізоляцію екіпажі суден, а також вводяться посади міських лікарів, які виконували головним чином наглядацькі протиепідемічні функції. Стаціонарні лікувальні заклади виникають у VI—VII ст. здебільшого при монастирях (богодільні). Монахи лікували в основному травами і молитвами, хоча траплялись серед них і талано¬виті лікарі.