Еволюція оподаткування спадщини у сполучених штатах Америки
В юридичному сенсі ситуація з податком на спадщину в США довгий час залишалася дуже заплутаною. Його трактували як майновий податок, але у такому разі за наявності загальномайнового податку податок на спадщину вступав у суперечність з конституційним правом, згідно з яким власність повинна бути оподатковувана рівномірно. Тому в хід пішла юридична казуїстика: штати оголосили його податком не на майно, а на перехід майна; а конгрес вважав його акцизом на право успадковування майна, а не прямим податком на нерухомість. Завдяки невизначеності статусу податку на спадщину федеральний уряд, формально не порушуючи конституційних норм, використовував податок як джерело доходів.
У 1894 р. Верховний Суд відхилив як неконституційний законопроект про прибутковий податок, який передбачав включення спадщини і дарування до складу оподатковуваного доходу. Адже в такому разі одержання спадщини передбачало оподаткування доходу від нерухомості, а це автоматично відносило даний податок до категорії прямих, що суперечило згадуваним вище конституційним нормам. У подальшому це рішення стало підставою для прийняття в 1908 р. знаменитої 16 поправки до Конституції США. Остання проголошувала: „Конгрес матиме право накладати й стягувати податки на доходи з усіх джерел без розподілу між окремими штатами і безвідносно до будь-якого цензу чи перепису населення” [7, p. 32].
Фактично 16 поправка означала дозвіл на запровадження не лише прибуткового, але й інших федеральних прямих податків. Отже, перед Першою світовою війною податкову систему США було переорієнтовано на пряме оподаткування при зменшенні значення акцизів і мита. За „Законом про збільшення доходів” від 8 вересня 1916 р. був введений прогресивний федеральний податок зі спадщини сучасного типу. На відміну від практики минулих років, на цей раз податок не був скасований після завершення війни.
Паралельно з федеральним податком продовжували діяти податки на спадщину в окремих штатах. Станом на 1900 р. оподаткування спадщини, що переходила до віддалених родичів, було запроваджено у 21 штаті, прямі спадкоємці оподатковувалися у 7 штатах. На території всіх штатів, за винятком Коннектикуту та Іллінойсу, податок стягувався лише з рухомого майна [2, с. 150–151]. Широке використання податку штатами вимагало урегулювання питання про подвійне оподаткування, а також усунення податкової конкуренції між штатами. Тому в 1926 р. було прийнято закон, згідно з яким 80 % податку, сплаченого на користь штату, зараховувалось у суму платежу, що мала б надходити до федерального бюджету [3, с. 84]. Тобто з метою запобігання конкуренції між штатами уряд вводить взаємозалік податку на спадщину.
Економічна криза 1929–1933 рр. сприяла тому, що ставки податку на спадщину були значно підвищені, досягнувши в 1940 р. максимуму – 77 %. Проте при значній концентрації багатств податок на спадщину відігравав незначну роль у бюджеті. Даний факт наводить на думку, що для уряду податок у першу чергу слугував засобом проти монополізації багатства, а фіску відводилася другорядна роль. Динаміку змін маржинальних ставок податку на спадщину протягом 1916–2013 рр. показано на рис. 1.
Джерело: Robbins G. Estate Taxes: An Historical Perspective. – The Heritage Foundation, 2004.
Рис. 1. Рівень ставок податку на спадщину в США, 1916–2013 рр.
Світова практика передбачає два основних способи оподаткування спадщини: податок на передачу майна у спадщину (власне податок на спадщину), яким оподатковується все залишене майно безвідносно до статусу спадкоємців, і податок на успадкування кожної з окремих частин спадку, що дістається конкретним спадкоємцям. Для США на федеральному рівні характерне існування лише податку на спадщину. Тобто, в силу особливостей еволюції національної податкової системи була відразу відкинута практика диференціації ставок податку залежно від ступеня спорідненості.
Попри високу прогресію оподаткування, ефективність податку на спадщину досить незначна. Головна причина – сприятливі можливості для ухилення від сплати податку. Тому в 70-ті та 80-ті роки реформування майнового оподаткування провадилося з метою закриття „податкових лазівок” по цій групі податків. Такі зусилля були не випадковими, бо, наприклад, у 1986 р. з 123 млрд доларів оподатковуваного майна фактично було задекларовано 36 млрд, а сплачено лише 6 млрд, так що ефективна ставка податку склала всього 5 %” [4, с. 235].Теоретично податкові реформи були обумовлені положеннями неокласичної доктрини. Адже теоретики останньої роблять ставку на стимулювання пропозиції ресурсів і високий рівень заощаджень як умови інвестицій та економічного зростання. Звідси випливає вимога щодо значного зниження рівня податків (особливо прямих) та стимулювання нагромадження. Найбільш вагомим кроком у цьому напрямі стала уніфікація знижок і податкового кредиту. Наступні кроки в реформуванні були зроблені адміністрацією президента Рональда Рейгана на концептуальній основі знаменитої „кривої Лаффера”.