Проблеми оподаткування додаткових благ: теоретичний аспект

Третє питання – це питання про вмінену вартість додаткових благ. Теоретично більш прийнятною вартістю оподатковуваного податком додаткового блага вважати вартість цього блага для працівника. Оскільки не можна оподатковувати вартість, що суб’єктивно оцінюється платником податків, було б логічно припустити, що для більшості платників податків вартість одержуваних благ дорівнює сумі, яку інші особи сплатили б за ці блага у порядку ринкової операції. Оцінка, заснована на ринковій вартості, забезпечувала б максимальну справедливість та ефективність оподаткування додаткових благ. На практиці визначення ринкової вартості звичайних благ може бути дорогою і складною з адміністративного погляду процедурою як для працівників, так і для працедавців. Тому в межах податкових систем існують емпіричні правила визначення ринкової вартості більшості звичайних благ.

Вартість благ може встановлюватися на основі припущень, коли їх ринкова вартість може бути необґрунтовано важким тягарем для платника податків. Прикладом може служити надання житла у віддаленому місці роботи. Якби вартість такого блага розраховувалася як розумна розрахункова орендна плата з урахуванням витрат на надання житла, вартість такого житла, наприклад, десь біля шельфової нафтовидобувної станції, де проводяться роботи та працює дана особа, була б дуже високою. Проте для платника податків вартість такого блага – це сума коштів, які він заощадив завдяки тому, що йому не доводиться платити за житло за місцем постійного мешкання, де він знаходився б, коли б не робота в одному з таких віддалених місць. Те ж саме стосується харчування. Таким чином, у даній ситуації вартість житла та харчування може бути встановлена на основі не фактичної ринкової вартості даного блага, а передбачуваної ринкової вартості цього блага, якби вона надавалася не в одному з таких віддалених місць.

Нарешті, особливі правила вартісної оцінки необхідні в юрисдикціях, в яких важко визначити, якою мірою кожен з працівників користується такими благами, як субсидійоване харчування в їдальні або місця відпочинку і розваг, що надаються працедавцем. Застосування податку, який має бути сплачений працедавцем, потребує врахування загального обсягу відповідного споживання, в той час як оподаткування зазначених благ на рівні працівника пов’язано з необхідністю їх розподілу між окремими користувачами. Для працедавця ведення точного обліку фактичного використання блага кожним з його одержувачів з адміністративного погляду може виявитися досить дорогою процедурою. Як альтернативний варіант блага, що надається, можна вважати право користування субсидійованою послугою, а не фактичний обсяг споживання цієї послуги, і оподатковувати працівників на основі умовної вартості цього права. Такий підхід пов’язаний з двома труднощами: вартісною оцінкою права, яким працівник може і не користуватися, і оподаткуванням осіб, які, можливо, і не хотіли б, щоб їм надавалося право користування певними благами. Виключивши суспільно корисні блага, що надаються всім без винятку працівникам в однаковому порядку, з бази податку на додаткові блага, можна уникнути даної проблеми стосовно деяких видів благ, проте це не вирішує проблем, пов’язаних з іншими благами. У цьому полягає проблема, властива податку, що стягується з працедавців.Таким чином, враховуючи можливі проблеми, пов’язані з оподаткуванням усіх додаткових виплат і благ, здійснюваних працедавцем на користь своїх працівників, можна зробити деякі висновки. Зазначені блага у будь-якому випадку повинні підлягати оподаткуванню як частина сукупного доходу, незважаючи на труднощі щодо їх визначення та вимірювання. Вони не можуть одночасно вважатися заробітною платою в термінах законодавства про доходи. Це принципово, тому що оподаткування заробітної плати має свої особливості, які при оподаткуванні додаткових благ не застосовуються. Оскільки оподаткування вказаних доходів за ринковою вартістю є досить проблематичним, з огляду на те, що у багатьох випадках витрати працедавця на надання додаткових до зарплати благ нижчі за їх ринкову вартість, для вирішення даної проблеми можна використовувати вмінену вартість подібних додаткових благ, що оподатковуватимуться за ставкою прибуткового податку у кожного індивідуума. У деяких випадках можливо виключення витрат на надання додаткових благ з витрат фірми і обкладання по ставці податку на прибуток, проте це пов’язано з деякими труднощами. У будь-якому випадку всі ці проблеми можуть частково вирішуватися шляхом створення простих і прозорих правил, яким легко слідувати і виконання яких є не складним в організаційному аспекті. Розширення досвіду щодо оподаткування додаткових благ сприятиме подальшому збільшенню значення цього джерела податкових надходжень.

Література:

1. Закон України „Про податок з доходів фізичних осіб” від 22.05.03 № 889-IV // http://www.rada.gov.ua

2. Хасси У.М., Любик Д.С. Основы мирового налогового кодекса // Проект, финансируемый международной налоговой программой Гарвардского университета. – Предварительное издание. Изд. „Такс аналистс”, 1993. – С. 225.

3. Tax Law Design and Drafting. Vol. 2, ed. by Victor Thuroyi. – Washington: International Monetary Fund, 1998. – pp. 56-71.

4. Pechman A. World Tax Reform. A progress Report. Washington: Brooking Institution, 1998. – p. 98.