Проблеми оподаткування додаткових благ: теоретичний аспект

Найбільші проблеми та ерозію податкової бази у сфері індивідуального прибуткового оподаткування трудових доходів викликає те, що з неї зникають додаткові блага, що одержуються індивідуальним платником – або через те, що деякі з них зовсім не оподатковуються, або через труднощі, пов’язані з їх грошовою оцінкою, незважаючи на наявність у діючому законодавстві України спеціально розроблених правил щодо формування бази оподаткування при нарахуванні таких доходів. Деякі неузгодженості і до цього часу стосуються визначення тих видів додаткових благ, що повинні бути об’єктом нарахування та утримання внесків на соціальне та пенсійне страхування. Додаткові труднощі викликає також відмежування зазначених благ від заробітної плати, оподаткування якої має свої особливості. Зокрема, податкова соціальна пільга застосовується тільки до доходів у вигляді заробітної плати. Їх загальна сума порівнюється з граничним рівнем доходу (510 грн.), і на цій підставі приймається рішення щодо отримання такої пільги [1]. Ті переваги, що створюються у зв’язку з наданням додаткових благ при оподаткуванні, постають серйозним джерелом спотворень в економічних рішеннях.

Наукові дослідження проблеми оподаткування додаткових благ у своїй більшості мають описовий характер. Деякі її аспекти висвітлюються в працях Л. Якобсона, Ю. Іванова, С. Баткібєкова, С. Сінельнікова-Мурилєва, В.Голубенко. Більш ґрунтовно оподаткування додаткових благ розглядається в західній економічній літературі. Тому зважаючи на недостатність теоретичних розробок цього питання, метою даної статті є вивчення та узагальнення зарубіжної практики щодо особливостей оподаткування таких доходів.

Теоретичне обґрунтування повного включення додаткових благ до бази оподаткування пов’язується з необхідністю досягнення справедливості по горизонталі, тобто забезпечення однакового відношення до платників податків, праця яких повністю оплачується в грошовому виразі, та тих, що частково одержують плату у вигляді додаткових благ. Це неодмінна умова справедливості по вертикалі, оскільки додаткові блага в більшості випадків зростають з підвищенням доходу та службового статусу працівника. Повне оподаткування додаткових благ є також необхідною умовою забезпечення економічної ефективності системи оподаткування, оскільки усуває чинники, що вносять диспропорції, сприяючи наданню товарів і послуг, не оподатковуваних податком.

У широкому значенні додаткові блага характеризуються як будь-яка грошова або негрошова пільга, що одержується у зв’язку з найманою працею і що не є платою або заробітною платою. Щоб бути придатним до цього визначення, вони повинні включати істотний особистий елемент та їх надання індивідуумові повинно бути пов’язано винятково виконаною ним працею, а не на якій-небудь іншій підставі [2]. Типовими прикладами додаткових пільг є житло, їжа, транспортні засоби, що надаються працедавцем, продаж працівникам товарів зі знижкою, позики за ставкою відсотка, нижче ринкового, медичні страховки. Їх перелік неоднаковий у різних країнах і згодом характеризується все більшим розмаїттям.

На практиці відомі три методи, за якими може здійснюватися оподаткування додаткових благ [3]. Перший і найбільш поширений метод передбачає включення їх вартості в оподатковуваний дохід найманих працівників. Стягнення податку може здійснюватися на основі нарахування, коли розраховується остаточний розмір податкових зобов’язань платника податків за податковий рік, або на регулярній основі протягом року шляхом включення додаткових благ у заробітну плату, з якої цей податок автоматично віднімається.

Другий метод оподаткування додаткових благ пов’язаний із забороною працедавцям включати до валових витрати, пов’язані з їх наданням. У ряді країн, наприклад у США, Канаді, Бельгії, Австралії, цей метод застосовується щодо окремих видів додаткових благ, проте в жодній з юрисдикцій він не використовується як загальний метод щодо їх оподаткування. Основним його недоліком є те, що оподаткування благ фактично здійснюється за граничною для працедавців ставкою, яка для тих з них, що діють у державному секторі, або є збитковими стосовно податків, або дорівнює нулю. Заборона на вирахування рівнозначна оподаткуванню працівника тільки в тому випадку, якщо до працедавців і працівників застосовується одна і та ж ставка. Навіть у цьому випадку рівноцінність досягається тільки тоді, коли витрати на надання пільги дорівнюють її ринковій вартості. Проте у багатьох випадках цього не відбувається, оскільки надання деяких видів благ, наприклад послуг суспільного транспорту, що перебуває у веденні працедавця, або обходяться працедавцеві дуже дешево, або взагалі не вимагають від нього ніяких витрат.Останній метод передбачає введення окремого податку на додаткові блага, яким обкладається працедавець. Розраховується він на основі вартості пільг, що надаються працівникам. Цей метод може використовуватися як щодо окремих видів додаткових благ (Австралія, Лесото), так і як загальний метод їх оподаткування (Нова Зеландія). Особливості структури системи оподаткування компаній і акціонерів можуть також викликати труднощі стосовно дії такої заборони.

Використання податку на додаткові блага, що стягується з працедавця як інструмент загальної політики щодо таких благ, пов’язано з деякими труднощами. По-перше, такий податок ускладнює оцінку доходу працівника. Хоча він може забезпечити обкладання додаткових благ прибутковим податком, у результаті виключення цих благ з валового (а значить оподатковуваного податком) доходу працівника, вони можуть не обкладатися іншими податками і зборами, що стягуються з оподатковуваного доходу, особливо податками у вигляді відрахувань на соціальне страхування. Крім того, працівники прагнутимуть знижувати оподатковувані доходи з метою отримання різних пільг, наприклад, пільг, що мають відношення до медичного обслуговування й освіти. Подання занижених даних про доходи може також впливати на зобов’язання, розмір яких розраховується на основі оподатковуваного доходу, наприклад на виплату аліментів. По-друге, відсутня можливість встановлення належної граничної ставки податку для кожного працівника. Усі додаткові блага оподатковуються за ставкою, яка зазвичай є найвищою граничною ставкою прибуткового податку з фізичних осіб, оскільки передбачається, що більшість благ одержують особи, доходи яких належать до категорії, яка оподатковується за найвищою граничною ставкою. Це може призвести до того, що працедавці почнуть „обготівковувати” блага, які надаються працівникам, що відносяться до категорій платників податків з менш високими доходами, а це перешкоджає наданню пільг, які могли б надаватися ефективніше через працедавців (медичне страхування, наприклад, обходиться дешевше в межах плану, що фінансується працедавцем, оскільки за великої кількості тих, що страхуються, надаються знижки).