Нестор Махно: історично – політичний портрет

ІІ РОЗДІЛ

Наприкінці січня 1918 року Центральна Рада, збройні сили якої були розгромлені радянськими військами, підписала з Німеччиною та її союзниками угоду, спрямовану проти першої в історії держави робітників і селян. Колізеївська Німеччина намагалася, за словами В. І.Леніна,

“... задушити російських та українських робітників і селян, повернути землі поміщикам, фабрики і заводи –банкірам, владу – монархії” , виношуючи плани пограбування і колонізації східних районів, розпочала наступ на величезній території від Балтики до Чорного моря. На боротьбу проти німецько – австрійської навали піднялися революційні сили країни. Однак молода Республіка Рад не могла протистояти інтервентам і змушена була, щоб завоювати необхідний перепочинок, підписати грабіжницький Брестський мир. Переважаючі сили окупантів і Центральної Ради, долаючи опір радянських військ, просувалися в глиб України.

Махно різко виступив проти політики Центральної Ради, звинувативши її у зраді інтересів революції, і одночасно підтримав підписання Брестського миру, вважаючи його одним з найбільш розумних і тактичних маневрів у тій ситуації селянства, яке отримало землю і більше думало про весняну сівбу, ніж озброєний опір, не дуже поспішало поповнювати махновські загони. До того ж українські буржуазні націоналісти розпустили чутки, нібито німці везуть ешелони мануфактури, інші необхідні в побуті товари, які будуть дешево розпродувати. Деякі агенти Центральної Ради, навпаки, залякували селян тим, що австро – німецькі війська спалюють села, мешканці яких чинять опір окупантам. Махно розумів, що лише маючи численні добре озброєні загони, він становитиме реальну силу, тому, крім своїх анархістів, він вербував солдатів, що поверталися з фронту. Однак озброїти їх могли тільки радянські війська, які вели бойові дії проти Центральної Ради та іноземних інтервентів.

У березні 1918 року, дізнавшись, що в Пологах перебуває начальник південних резервних радянських військ О.М. Беленкевич, Махно запросив його до Гуляйполя, розповів про свою нелегку долю царського в’язня, боротьбу проти поміщиків і колоністів, уміло показав, чого досяг, а на завершення навіть влаштував парад свого війська. Беленкевич був вражений побаченим і у запалі вигукнув: ”Гуляйполе –це маленький червоний Петроград!” Він виділив Махнові 3000 гвинтівок, 2 вагони патронів, 6 гармат і 9 вагонів снарядів.Навесні 1918 року Махно боявся сам командувати військом, адже жодного дня не був на військовій службі. Тому довірив цю справу офіцерам. Проте, коли до Гуляйполя наблизилися німці, ті, вирішили видати Махно окупантам. Його встиг попередити про наміри зрадників В.Шаховський , завдяки чому йому вдалося втекти. Свого рятівника Махно згодом призначив командиром артилерії. Приставши до одного з червоногвардійських загонів, що відступали на схід, Махно рушив у напрямку Таганрогу. Відтоді він ніколи недовіряв офіцерам і завжди жорстоко з ними розправлявся. Так описали втечу Махна з Гуляйполя О.Чуєнко та Н.Зуйченко. Саме він стверджував, що у той час, коли готувалася оборона села, його викликав командуючий 1-ю революційною армією, яка вела бої з німецькими військами в районі Нікополь-Олександрівськ, П.В.Єгоров. З командармом у селі Федорівні Мелітопольського повіту, де розміщувався його штаб, Махно не зустрівся, оскільки той переїхав до Волновахи. Тут Махно і дізнався, що гуляй польці без бою здали село німцям і гайдамакам. Махно залишив загін і подався до Москви. Зазнали краху усі здійснені ним і його поплічниками перетворення. В маєтки повернулися поміщики і колоністи, які за допомогою окупантів відібрали у селян землю, вчинили криваву розправу над ними. Кінець квітня і травня Махно подорожував по містах Південної Росії і Поволжя. Скрізь намагався встановити зв’язок з місцевими анархістами, видаючи себе за політкаторжанина, активного борця проти тих, хто хотів задушити революцію і реставрувати монархію. В Саратові Махно дізнався про те, що 28 квітня німці розігнали збанкрутілу Центральну Раду і поставили на чолі української держави гетьмана Скоропадського. З одного боку, Махна порадувала ця звістка, бо ніби підтвердила правильність його боротьби проти Центральної Ради, а з іншого, - він розумів, що відродження гетьманщини є кроком до відновлення монархічних порядків.

Поїзд, в якому їхав Махно, через відсутність палива на кілька днів зупинився у Тамбові. Махно уважно прислухався до розмов про життя у столиці. Дізнавшись, що її населення голодує, він накупив для себе повну валізу білого хлібу. З таким багажем і револьвером за пазухою він з’явився у перших числах червня в Москві.

Першопрестольна за 1 рік різко змінило своє обличчя. Зсередини березня 1918 року вона стала столицею Радянської Росії. Махно зустрівся зі своїм старим товаришем П.Аршиновим і дізнався про розгром у квітні органами ЧК анархістів у Москві та Петрограді. Протягом певного часу Радянська влада не переслідувала так званих “ідейних анархістів”, революції виступали проти Тимчасового Уряду, заявляючи, що борються за інтереси трудящих. Однак у міру зміцнення робітничо–селянської влади анархісти розпочали кампанію наклепів на більшовиків, повели шалену пропаганду за руйнування основ державного устрою, заперечення будь–якої влади, стали на шлях розбою і насильства. До своїх лав вони почали залучати не лише карних злочинців, але й запеклих ворогів революції. За таких обставин ЧК на чолі з Ф.Е. дзержинським провела ряд операцій по знешкодженню анархістів, які, по суті перейшли у табір затятих ворогів соціальної революції. Махно обурювався діями Радянської влади хоча в глибині душі вважав міських анархістів зрадниками великої ідеї, бо був твердо переконаний, що справжній анархіст мусить не відсиджуватися в столиці, а йти на село і піднімати селянські маси на революційну боротьбу.