Григорій Михайлович Тютюнник

Григорій Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 в с. Шилівці Зінківського району на Полтавщині. Коли йому було 5 років помер батько. З 6 років жив на Донбасі, його забрав до себе батьків брат. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи і через три роки почалася війна. За знищене дитинство війною Тютюнник написав повість “Климко”, яку надрукував в газеті “Правда”.

Восени 1947 року він одержав спеціальність слюсара і почав працювати на заводі імені Малишева в Харкові. Написав “Смерть кавалера”; “Вогник далеко в степу”. Невдовзі він повернувся в село – захворів на легені. Працював у колгоспі. Орав, вчив, потім завербувався на Донбас. Будував Миронівську ДРЕС, слюсарював, був шофером. Його призвали до армії. Чотири роки служив на Далекому Сході. Потім пять років навчався в університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею. Був ініціатором заснування студентського журналу “Промінь” і редактором. У 1962 році разом з дружиною їде на Донбас, де працює у вечірній школі. В Києві працює в видавництві “Молодь”, “Веселка”, журнал “Зміна”, друкує оповідання “Смерть кавалера”. Часопис “Дніпро”, “Завязь”, “На згарищі”, “Чудасія”. Збірки: “Деревій”(1960), “Батьківські пороги” (1972), “Край неба” (1975). 6 березня 1980 року 1980 року помер. Похований в Києві.

Є в Григора Тютюнника оповідання, яке допомагає нам збагнути не тільки витоки його соціального досвіду, а й усю драматичну життєву біографію покоління «ді¬тей війни», до котрого належав і сам письменник. Нази¬вається воно «Сито, сито...».

... Десь далеко у великому світі гримить війна, а в маленькому глухому селі, що принишкло в глибоких сні¬гах, жевріють іскорки людських надій: там, на війні, ворожі кулі обминуть синів, чоловіків, батьків, і вони, живі-живісінькі, навіть не поранені, повернуться до рід¬них подвір'їв, коли прийде перемога й настане мир. Але поряд з надією чорно гніздиться в людських душах і тривожна невідомість, бо багатьом так давно немає ли¬стів з фронту, і вони бояться зізнатися собі, що завтра можуть прийти «похоронки».

Аби хоч трохи розігнати тривоги й важкі сумніви, втішити чи й просто обманути себе, солдатки ворожать одна одній на своїх чоловіків, кожна намагається пере¬конати іншу в тому, що її чоловік живий, а коли та пові¬рить, то її віра непомітно передається й іншим.

Ворожить Ількова мама молодицям, і всім наворо¬жу, що їхні чоловіки живі наперекір смертям. Допо¬магає їй при тім ділі й хлопець, хоч він добре розуміє: сито одне показує, а насправді може бути зовсім інше...

Ма¬буть, кожен його сільський ровесник знайде в глибині своєї пам'яті те, що описано в оповіданнях «Сито, си¬то...», «Смерть кавалера», в повістях «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу».

У літературу він прийшов уже зрілою людиною після серйозних життєвих університетів. Про до літературний період своєї біографії найкраще за всіх розповів він сам у спогадах про брата Григорія, названих «Коріння».

У повісті «Климко» є така характерна для поведінки юних героїв Григора Тютюнника сцена. Посеред базару окупованого фашистами містечка Климко й Зульфат побачили свою колишню вчительку Наталю Миколаївну з немовлям на руках. Вона намагалася підступитись до воза, на якому вів торги вгодований чоловік, що хотів нагріти руки на людському горі. За якусь пригорщу борошна, кукурудзи, а чи білої слов'янської солі забирав у людей одяг, взуття, не приховуючи зневаги до них, по¬гейкуючи на чоловіків і жінок, як на худобу.

І ось серед цієї базарної веремії бідові й неполохливі хлоп'ята, з їхньою войовничою готовністю повстати про¬ти будь-якої кривди й несправедливості, загледіли сум'яття і зляканий подив у очах учительки, звернених на цього чоловіка, що в час усенародного горя втратив людську подобу. А ще побачили хлопчаки в руках у Наталі Миколаївни річ, яка живою ниткою пам'яті відра¬зу ж зв'язала цю мить із ще зовсім недавнім минулим, з їхнім незабутнім шкільним днем. То була “трояндова, мов сто троянд, сукня”.

Болем зайнялися дитячі душі на приниження улюб¬леної вчительки; у свій невигадливий спосіб вони дають відсіч кривдникові, помщаючись і за Наталю Миколаїв¬ну, і за всіх тих солдаток, що їх до нитки оббирає на ба¬зарі запопадливий торгаш. Вони цілком резонно вважа¬ють, що такого прощати ніколи не можна, що з подібни¬ми людцями треба боротися так само, як і з ворогом. Ось коли має нагоду вчителька переконатися в тому, що вона правильно виховувала дітей, що не намарне їх учила доброти, людяності й справедливості.Самі беззахисні діти, Климко й Зульфат починають піклуватися про вчительку і її дитинча, бо ж вона лиши¬лася без притулку і будь-яких засобів до існування, їй дуже нелегко вижити в цьому жорстокому світі, не йду¬чи ні на які компроміси з ворогами й відступниками. Маленькі захисники й помічники Наталі Миколаївни стають її опорою. Климко вирішує податися в неблизь¬кий Слов'янськ, аби розжитися там для вчительки солі. Знаючи, що вона ніколи не відпустила б його в цю ризи¬ковану подорож, він потайки, серед ночі вирушає в доро¬гу, лишивши лаконічну записку в чистому шкільному зошиті: «Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим». За цими сло¬вами постає вся його благородна душа, хвилювання, аби вчителька не турбувалася за нього, а воднораз і рішучість у здійсненні свого заміру полегшити існу¬вання тій, що виховувала його, вчила зростати справж¬ньою людиною, була і є високим моральним взірцем у житті.