Життєвий і творчий шлях Миколи Садовського – корифея українського театру
Садовський ретельно готував кожну роль. Вій цілком «знищував» себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психоло¬гію дійової особи, надавав яскравих, узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Все було продумане і відшлі¬фоване: міміка, жест і слово.
Творчий діапазон М. Садовського відзначався надзвичайно широ¬кою палітрою виконуваних ролей: драматичних — Гнат, Тарас, Панас («Безталанна», «Бондарівна», «Бурлака»), Дмитро, подорожній («Не судилось», «Зимовий вечір»), Никандр («Никандр Безщасний»); ко¬медійних та характерних — Карась («Запорожець за Дунаєм»), вибор¬ний («Наталка Полтавка»), Мартин Боруля, Пузир, Барильченко («Хазяїн», «Суєта»), Самрось («Дві сім'ї»), городничий («Ревізор»), Смирнов («Ведмідь»), Вишневський («Тепленьке місце»).
Але вершиною акторської майстерності Миколи Карповича були героїко-драматичні і трагедійні образи: Назар Стодоля, Богдан Хмель¬ницький, Сава Чалий, Тарас Бульба, командор («Камінний господар» Лесі Українки), воєвода («Мазепа» Ю. Словацького) та інші.
Ціла низка талановитих сценічних образів, створених М. Садов¬ським, гідно репрезентує зразки високої театральної культури, є при¬кладом вірного служіння своєму народу і об'єктом уважного вивчен¬ня нинішніми молодими діячами мистецтва.
[...] В основу своєї гри М. К. Садовський вкладав життє¬вість, щирість, правду і ніколи не втрачав почуття міри в ефектних місцях ролі. Він не припускав жодного позування чи красивого театрального жесту. І разом з тим був надзви¬чайно пластичний у ході, в ракурсах, рухах. Правда почуття підкреслювала в ньому вольовість та силу і допомагала боро¬тися з декламаційністю часто барвистого віршованого тексту ролі, а матовість голосу та швидке виголошення цілих ре¬чень майже на монотоні рятували від наспівності, на яку багатьох тягне віршований текст. Психологічні зупинки се¬ред речення створювали враження, що мова зароджується тут же, безпосередньо на сцені, від думки. Ось чому у вико¬нанні Садовського віршовані героїчні ролі в історичних п'є¬сах ніколи не звучали фальшиво, декламаційно. У цьому амплуа він не мав собі рівних в українському театрі.
Композиційно вірно, на змінах ритмів і настроїв він буду¬вав і всю виставу, і свою роль, щоб постійно і безперервно тримати увагу глядача і непомітно підвести до найвищої точки боротьби та фіналу вистави і ролі.
Тільки М. К. Садовський, актор виняткових даних, який в образі Богдана вміло поєднував героїчне звучання з гли¬биною почуття і задушевності, тільки він з честю виходив з небезпеки розвінчати історичного героя, тобто затушкува¬ти його основне устремління, його надзавдання: вирвати з панської неволі народ український і возз'єднатися з вели¬ким братнім російським народом. Простежимо, бодай у вуз¬лових моментах, лінію боротьби головного героя проти воро¬гів народу, а також внутрішню, майже паралельну боротьбу проти самого себе.
Перша, експозиційна дія. Загальна атмосфера її: насторо¬женість, як натягнута струна, що ось-ось може порватись. Вирішальний-бо момент: чекають важливих гостей з Чи¬гирина на чолі з ясновельможним полковником Бара¬башем.
Чуємо від Домахи ввідні репліки про кривди панські: «Церкви замикають... Нещасний люд по лісах ховається та по шибеницях гойдається...»
[...] У наступних сценах з Богуном, Чарнотою, Глобою і бандуристом Богдан одкриває свій план викрадення при¬хованого Барабашем королівського привілею, з яким вже можна буде підняти збройне повстання. Ритм стає рвучким, напруженим, повним різних змін[...]|
Нарешті привілей у Богдана в руках. Хмельницький за¬кликає до рішучих дій.
У другій дії яскраво відображується соціальна диферен¬ціація серед козацтва, активізація народних мас, ставлення народу до польської шляхти і до своїх дуків. Загальна атмо¬сфера дії за настроєм і ритмом нагадує розбурхане море [...]
У наступній сцені відбувався справжній поєдинок. Єле¬на — Заньковецька намагалась всіма засобами жіночих чар повернути до себе почуття старого гетьмана... її голос, над¬звичайної краси в своїй мелодійності, м'яко лився і западав у душу. І не дивно, що Богдан — Садовський, борючись зі своїм почуттям, кидаючи різкі репліки на її адресу, врешті промовляє тихо до себе:
Несила вірить їй, А в душу крадеться той чарівничий голос.Це була дуже складна сцена, яка вимагала від виконавця ролі Богдана напруження духовних і фізичних сил. На бурх¬ливому темпераменті актор проводив двобій з Єленою і з са¬мим собою. Підступна шляхтянка намагається знову запов¬зти змієм у серце гетьмана, а він, з величезним напруженням волі, бореться із спокусою.