БАНКІВСЬКА І СТРАХОВА СПРАВА

Банківська політика, як і стратегічне планування в цілому, грунтується на глибокому аналізі кон’юнктури грошового ринку й можливостях самого банку.

Важливим елементом аналітичної роботи банку при формуванні ним своєї політики є банківський маркетинг, який передбачає виконання наступних завдань:

-аналіз попиту й пропозиції на банківські послуги в даному регіоні, а також за його межами;

-оцінка місця даного банку в задоволенні існючих потреб у банківських послугах (кредитування, інвестування, консультування, організація безготівкових розрахунків, проведення лізінговиз операцій тощо);

-порівняння норм витрат на здійснення відповідних операцій різними банками;

-налагодження реклами.

“Маркетинг передбачає насамперед з’ясування кола реальних і потенційних клієнтів банку незалежно від місця їхнього розташування. В зарубіжній практиці багато комерційних банків, створені як територіальні, згодом вийшли за межі обслуговуваної території, створивши філії своїх банків по всій країні” [1; 44]. Успішне застосування маркетингу вимагає доброго знання банком, яких банківських послуг потребують фірми, розташовані на території, яку він обслуговує, кількісні параметри цих послуг, вимоги клієнтів до їх якості. З цією метою банк може проводити анкетування своїх реальних і потенційних клієнтів. В такій анкеті мають бути перераховані види послуг, яких потребувати клієнт.

Водночас банк вивчає свої можливості з огляду на обсяг і структуру кредитних ресурсів, ліквідність балансу, рівень витрат на проведення відповідних операцій, технічну оснащеність банку, кваліфікацію кадрів, На підставі такого аналізу банк формує політику щодо кожної сфери діяльності (кредитна, інвестиційна, розрахункова тощо). При цьому обов’язково враховуються й можливості банків – конкурентів.

Необхідними умовами успіного проведення банківського маркетингу є створення розгалуженої системи інформаційної служби, висока технічна оснащеність, зокрема можливість застосування електронно-обчислювальної техніки у процесі аналізу й прогнозування кон’юнктури ринку, організації реклами.

2. Управління ліквідністю

в банківських установах.

Важливим фактором, що впливає на попит на той чи інший банківський актив є його ліквідність, “тобто наскільки швидко цей актив можна перетворити у готівку без значних втрат його вартості” [2;140]. Тому одним з головних завдань, що стоїть перед всяким банком, є забезпечення достатньої кількості готівки, необхідної для виплати вкладникам у разі відпливу вкладів, тобто коли депозити втрачаються, бо вкладники вилучають свої гроші і вимагають отримання готівки. “Щоб мати під рукою достатню суму готівки, банк повинен управляти ліквідністю. Йому потрібно для покриття зобов’язань вкладникам мати відповідну кількість ліквідних активів” [2;264].Н.Д. Білостоцька зазначає, що “ повсякденна робота комерційного банку по управлінню ліквідністю спрямована на самозбереження банку, умовою якого виступає безупинне виконання зобов’язань перед клієнтами. З організаційної точки зору вона передбачаєдотримання співвідношень окремих груп і статей пасивів і активів балансу, зафіксованих у певних показниках” [1;88]. Такі показники поділяють на внутрішні та зовнішні.

До зовнішніх показників належать ті, що встановлюються Національним банком. Вони являють собою форму державного управління діяльністю комерційного банку. Внутрішні показники визначають найбільш загальні пропорції, необхідні для забезпечення фінансової стійкості банку. Наприклад, показник поточної ліквідності К4 розкриває відношення загальної суми ліквідних коштів до зобов’язань банку по рахунках до запитання. Якщо його значення для комерційних банків дорівнює 0,3, то це означає, що 30 % активів, що відповідають сумі залишків рахунків до запитання, необхідно тримати в найбільш ліквідній формі: залишків грошей в касах банку, залишків на його кореспондентських рахунках, облігацій державних позик, виданих кредитів терміном погашення до 1 місяця тощо. Конкретна частка кожного з цих активів в їх загальному обсязі визначається самим комерційним банкуом, причому вона не може складатися довільно. Пропорції окремих видів ліквідних активів встановлюються комерційним банком самостійно з урахуванням традицій, що склалися й специфіки роботи, а також особливостей діяльності клієнтури. Ці пропорції фіксуються в формі внутрішніх показників ліквідності й служать орієнтиром в оперативній роботі відповідних служб і фахівців банку.