Центральний банк в системі органів державного регулювання
Можливість центрального банку отримати і утримувати певний рівень незалежності значною мірою залежить від його спроможності сформулювати сильне лобі, яке могло б впливати на рішення законодавчого органу.Виходячи з визначення і мети діяльності центральних банків, можна припустити існування таких груп, чиї інтереси захищає центральний банк, забезпечуючи стабільність національної валюти. По-перше, це банки і фінансові кола, оскільки кредитори несуть найбільші втрати від інфляції. Другою, менш очевидною, групою підтримки можна назвати групи осіб з фіксованими доходами, які також несуть втрати від їх знецінення. Поряд з цими групами підтримки центрального банку може існувати ряд впливових опозиційних груп, як, наприклад, сільськогосподарські виробники, які добиваються підвищення цін на свою продукцію. Вони можуть мати досить сильне представництво в органах законодавчої і виконавчої влади. Якщо розглядати систему противаг у державній владі то виходить, що центральний банк створює противагу інтересам цих впливових груп. Науковці і фінансова преса можуть також вважатися менш очевидними прихильниками діяльності центрального банку.
Отже, по суті, єдиною реальною силою, яка може активно виступати проти інфляційної експансіоністської політики за підтримку стабільного рівня цін є банківська система. А оскільки, як ми вказували вище, існування вузьких орієнтирів центрального банку (таких як цінова стабільність) визначає незалежність центрального банку у широкому сенсі, виходить, що незалежність центрального банку певною мірою залежить від сили впливу фінансового сектора в суспільстві та його антиінфляційних настроїв. Зокрема, Адам Поузен у своєму дослідженні приходить до висновку, що протягом 1980-х років у країнах, що розвиваються, причиною високої інфляції і низького рівня незалежності центрального банку була слабкість фінансового сектору [5, 51-63] .Можна виділити такі випадки, коли ослаблюється банківське лобі.
1. Чим менший розмір фінансової системи стосовно до ВВП, тим меншим буде вплив банків у суспільстві. В таких країнах є загроза розкручування спіралі: високий рівень інфляції зменшує суспільну вагу фінансового сектора і, сприяючи нарощуванню використання грошових субститутів, призводить до скорочення термінів погашення позичок, які надаються банками, що послаблює стимули останніх до протидії інфляції і сприяння пов’язаній з цим незалежності центрального банку.
2. В країнах, що розвиваються, і у перехідних економіках практикується участь держави у капіталах банків, або неофіційне, пов’язане з традиціями (особливо в країнах СНД), втручання держави у їхню діяльність. Це також зменшує активність фінансових посередників, у тому числі і у відстоюванні незалежності центрального банку.
3. Самі центральні банки в менш розвинутих економіках часто змушені вдаватись до адміністративних заходів регулювання, в тому числі до здійснення розподілу ресурсів. Це пов’язане з тим, що центральні банки в таких країнах не мають змоги здійснювати монетарну політику за допомогою непрямих інтрументів – через нерозвинутість фінансових ринків і брак достовірної інформації щодо монетарних умов. Переваження прямих інструментів в арсеналі центрального банку переводить лобіювання банківських структур з загальної в індивідуальну площину. Банки стають більш зацікавленими в отриманні більшої частки розподілюваних ресурсів, ніж в кооперативних діях – проведенні виваженої монетарної політики, яка б сприяла їх діяльності. Іншими словами, проведення стриманої монетарної політики, пов’язане з незалежністю центрального банку, бажане лише для банківської системи в цілому, але не для кожного банку окремо.
4. Ще одним випадком, коли зменшується прагнення банків до незалежності центрального банку, є збільшення в країні ваги фінансових груп чи конгломератів, які очолюються промисловими підприємствами. У Німеччині чи Японії існування таких груп не змінює системи пріоритетів банківської системи. Проте в країнах із значною фінансовою зарегульованістю та при відсутності добре функціонуючих ринків цінних паперів банки-учасники таких груп діють швидше, ніж розрахункові каси цих підприємств і намагаються отримати доступ до дешевих ресурсів через державні кредити, контрольовані процентні ставки чи пріоритетний розподіл іноземної валюти. В таких умовах інтереси банків асимілюються з інтересами їх позичальників, що очевидно не сприятиме відстоюванню банками незалежності центрального банку країни, оскільки це може усунути можливість отримання пільгових кредитів від галузевих міністерств.
5. Більше того, в деяких випадках фінансові посередники можуть з прихильників перетворитися в активних опозиціоністів незалежності центрального банку. Якщо остання пов’язується з відмовою від фінансування дефіциту державного бюджету і недопущенням значного зростання цін, то вона є також небажаною для збиткових підприємств. Крайнім випадком є ситуація, коли банківська система країни є неплатоспроможною (що певною мірою спостерігалось у країнах Латинської Америки у 1980-х роках) – в цій ситуації банки стають, по-суті, чистими боржниками, а отже, і прихильниками інфляції.6. Ще одну причину втрати центральним банком свого «виборчого округу» – підтримки фінансових посередників – можна спостерігати в багатьох пострадянських країнах. Тут ще досить сильними залишились традиції вирішення поточних проблем шляхом особистих контактів з органами влади. Якщо в такій країні певний час спостерігаються високі рівні інфляції, то банки, замість того, щоб об’єднати свої зусилля в боротьбі з нею, можуть просто пристосуватися до неї, переорієнтувавши свою діяльність з кредитної на валютні спекуляції, операції з нерухомістю тощо. Очевидно, ці неосновні види діяльності комерційних банків лише тоді можуть бути достатньо прибутковими, якщо завдяки зв’язкам з органами влади банки отримуватимуть привілейовану інформацію про очікувані політичні дії. Таким чином формується новий спосіб життя банків в умовах високої інфляції.