Валютна інтеграція як сучасна риса розвитку світового господарства
Розглянемо такі початкові форми регіональної валютної інтеграції як валютні блоки й валютні зони.
Під час світової економічної кризи 1929–1933 рр. припинив своє існування золото-девізний стандарт, а єдина валютна система розпалася на валютні блоки. Валютний блок — це угруповання країн, що ґрунтується на валютно-економічному домінуванні держав, які очолюють цей блок, через прикріплення до їх валюти валют інших країн — учасниць блоку [1, с. 71]. Як правило, валютні блоки офіційно не оформлювались, а формувалися здебільше стихійно на підставі залежності країн, що розвиваються, від колишніх метрополій.
У світовій історії відомі три валютні блоки. Стерлінговий валютний блок виник у 1931 р. у Великій Британії. Крім Британської імперії, за винятком домініонів Канади й Ньюфаундленду, а також території Гонконгу, до цього блоку увійшли держави, що були економічно тісно пов'язані з нею, — Єгипет, Ірак, Португалія, згодом Греція та Іран. У 1933 р. після відміни золотого стандарту у США виник доларовий валютний блок за участю економічно залежних від США країн Латинської Америки та Канади. У червні 1933 р. країни, які намагалися зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього увійшли Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія й Польща.
Окрім згаданих блоків, під час Другої світової війни країни «осі» — Німеччина та Японія — створили по валютному блоку, куди увійшли окуповані ними країни з метою їх пограбування.
Згодом на базі валютних блоків утворилися регіональні валютні блоки вищого порядку — валютні зони. Валютні зони — це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни та після її завершення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин [1, с. 74].
Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон: британського фунта стерлінгів, долара США, французького франка, португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена. Нині у світі функціонує лише зона французького франка.
Таблиця. Типи валютних блоків, їх інструменти й передумови на сучасному етапі
Наступною, більш розвиненою формою регіональної валютної інтеграції став Європейський платіжний союз (ЄПС) з міжнародною розрахунковою валютною одиницею під назвою «епуніт» — ЕРО. Далі в Європі виникли Європейська валютна система з європейською валютною одиницею ЕКЮ і, нарешті, вінець сучасної регіональної валютної інтеграції — Європейський валютний союз з єдиною валютою євро.
Дуже цікавою є систематизація типів валютних блоків, здійснена О. В. Буторіною [2, с. 307–308]:
1. Одностороннє рішення держави про заміну національної грошової одиниці валютою іншої держави.
2. Взаємна угода між незалежними державами про перехід на грошову одиницю однієї з них.
3. Взаємна угода між незалежними державами про використання їх національних грошових одиниць як законного платіжного засобу на території кожної з них.
4. Об'єднання з колективною розрахунковою одиницею, яка існує поряд з національними грошима держав-членів і використовується здебільше для зовнішніх розрахунків.
5. Економічний і валютний союз з єдиною валютою, яка замінює національні грошові одиниці країн-членів.
Короткі характеристики розглядуваних валютних блоків подано в таблиці [2, с. 310].
Між науковцями вже давно триває дискусія про можливість існування валютного союзу без офіційного затвердження союзу економічного й політичного. Розгорнулася ця дискусія ще в 50-х роках ХХ ст., проте набула особливого значення у 90-х роках, коли в Європейському Союзі було розпочато створення ЄВС.Деякі науковці вважають, що валютний, економічний і політичний союзи повинні збігатись, інші висловлюють думку, що валютне об'єднання може діяти самостійно. На наш погляд, для вирішення цього питання необхідно зважати на наведену вище систематизацію валютних блоків. Існують різні типи валютних союзів за механізмами, умовами й цілями створення. Так, коли країна починає використовувати іноземну валюту замість національної, вона досягає головної мети — усунення хронічної недовіри до національної валюти, нормалізації грошового обігу. Та держава, яка «позичає» свою валюту, обов'язково посилює свій вплив у світі й отримує додатковий попит на національні гроші. У випадку, коли запроваджується колективна розрахункова одиниця, досягається ефективність організації системи зовнішньоекономічних розрахунків, подолання браку коштів у високоліквідних іноземних валютах. При переході ж до єдиної валюти ставляться такі цілі: підвищення ефективності макроекономічної політики, зміцнення стратегічних позицій економічного й валютного об'єднання у світі, значне підвищення стабільності й ліквідності своєї валюти, а також ступеня її інтернаціоналізації, зміна на свою користь механізму курсоутворення [2, с. 313].