Архітектура між світовими війнами
Конструктивісти були переконані, що архітектурний твір повинен відповідати утилітарному призначенню й у той ж самий час мати свою художню виразність.
Чималий внесок у розвиток архітектурної справи міжвоєнного періоду зробила радянська архітектура.
Радянський конструктивізм – передовий напрямок архітектури періоду між світовими війнами, який має характер широкого колективного руху, натхненного ідеями Жовтневої революції. Тому це явище в радянській архітектурі розумілося не тільки як зміна самих архітектурних принципів, але і як рух за створення нового життєвого середовища.
З всієї історії архітектури в СРСР тільки період конструктивізму становить інтерес у світовому масштабі.
Маніфестом конструктивістської архітектури став проект металевої спіралі, названою вежею III Інтернаціоналу, В. Е. Татліна (1924 р.), який виражає зовсім унікальні ідеї свого часу і країни – конструкції розумілися як доведені до крайності виразні засоби.
У наступній фазі розвитку радянського конструктивізму переважали вже реальні задачі, раціоналізм і чисті лінії. Звучать імена К.С Мельникова, І.І.Леонідова, братів А А., Л.А., В.А. Весниних, «рекламуючих» чесний і розумний підхід до рішення архітектурних проблем.
У 20-х – початку 30-х роках для Заходу конструктивізм був, насамперед, архітектурним рухом, рівнобіжним пошукам «піонерів сучасної архітектури», системою формотворчості – і не більше того. Таким чином, конструктивізм став своєрідним брендом, успішним «символом, який продається» на Заході, СРСР для архітектури світового співтовариства.Конструктивізм – архітектура революції, тобто архітектура, яка ставить під питання всі підстави архітектурної традиції, архітектура боротьби. Також це архітектура радикального жесту, лементу, що знаходиться в стані повної волі від усякого роду умовностей і правил, що має можливість дозволити собі пошуки в будь-якому напрямку. І у світлі Жовтневого перевороту – це архітектура віри, яка прагне побудувати новий соціум на основах справедливості і добра.
У післясталінський період конструктивізм став осмислюватися як архітектура опору, архітектура опозиції. Характерно, що багато проектів залишилися нереалізованими. Проект стає важливіший самої будівлі. Ситуація нереалізованості проекту здавалася не недоліком, а, навпроти його перевагою. Конструктивізм у пізньорадянський період стає архітектурою андеграунду, не визнаний і не зрозумілий владою. Він успішно «купувався» на Заході, але винятково на умовах її нереалізованості.
Російський архітектурний авангард і конструктивізм 1920-х — початку 1930-х років складають золотий фонд спадщини «сучасного руху» у світовій архітектурі. У їх числі і робітничі клуби архітектора К. Мельникова, і знамениті будинки-комуни, у тому числі студентський гуртожиток, побудований І. Николаєвим у Москві. Більшість з цих будинків зустрінуть свій 75-літній ювілей, перебуваючи в стані загрозливого зносу конструкцій, а багато хто з них уже зараз знаходяться на грані виживання. Найбільш трагічний приклад — будинок колишнього Наркомфіна архітектора М.Гінзбурга (1928—1930), включений в 2004 р. Всесвітнім фондом пам'ятників (World Monuments Fund) у список 100 пам'ятників архітектури, які знаходяться під погрозою руйнування.
Абсолютна більшість будинків 1920-х — 1950-х років мають статус пам'ятників місцевого чи регіонального значення, що на практиці означає їх незахищеність перед руйнівним різновидом реконструкції, що залишає лише чи фасади повним переплануванням, що грозить. У результаті цих дій цілий ряд видатних пам'ятників утрачає свою історичну й архітектурну дійсність, а значить і потенційну можливість бути включеним у Список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що захищає від руйнування і перекручувань.
Приймаючи в увагу значення російського архітектурного авангарду в міжнародному контексті, з огляду на творчі взаємозв'язки, що історично існували між архітекторами різних країн у той період часу, стає очевидним, що мова йде не тільки про збереження архітектурної спадщини Росії, але і частини світового культурного надбання. Такі пам'ятники як будинок Центросоюза Ле Корбюзье, будинок Наркомфина в Москві, ансамбль вулиці Страйків у чи Санкт-Петербурзі бібліотека Алвара Аалто у Виборзі і деякі інші будівлі можуть по праву вважатися золотим фондом архітектури «сучасного руху». Здобула світову популярність і архітектура середини 1930-х — 1950-х років, у тому числі знамениті станції московського метрополітену, висотні будинки. Проте, російська архітектура ХХ століття дотепер не представлена в Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.