Ідеологічні засади державотворення в Польщі, Чехії і Болгарії в ІХ-ХІ ст.

Одночасно хроніка Галла Аноніма свідчить зовсім не про пасивне засвоєння зовнішнього впливу, а про спроби активного його використання у власних інтересах: імперська санкція про проведення польською знаттю своєї імперської політики поширення християнства на сусідні язичницькі країни і підпорядкування їх владі польського короля. Не випадково у цьому ж розділі хроніки Болеслав Хоробрий вихваляється про перемоги над язичницькими народами і завоювання сусідніх християнських країн – Моравії, Чехії, угорських земель “аж до Дунаю” та володінь “непокірливих саксів”. Фактично вже тут з’явилося уявлення про власну країну як “імперію” регіонального рівня, і згодом стало важливою особливістю польської історичної традиції [2, 46].

Приймаючи християнство, “варварські” держави слов’ян розраховували зайняти самостійне місце в політичній структурі Європи, встановити рівноправні відносини з християнськими сусідами. Водночас їх правителі намагалися не допустити того, щоб з прийняттям християнства вони опинились у залежності від старших держав. Тому невипадковими є постійні намагання правителів забезпечити церковну самостійність своїх володінь шляхом створення особливої церковної єпархії або навіть автокефальної церкви. Прикладом слугують зусилля болгарського князя Бориса у ІХ ст., заснування Гнезбненського архиєпископства польських П’ястів у 1000 р., неодноразові спроби чеських Пржемисловичів створити архиєпископство у Празі тощо.

Перед слов’янськими правителями поставала проблема – зайняти своє особливе місце в християнській Європі і водночас закріпити свій контроль за місцевою церквою. Саме так можна пояснити їхні дії, спрямовані на підготовку власного духовенства із місцевого населення, сприяння запровадженню богослужіння слов’янською мовою, розповсюдження слов’янської писемності та встановлення культу її засновників – Кирила і Мефодія.

Одним із шляхів визнання за слов’янськими державами самостійного місця в структурі християнської Європи було бажання добитися санкції одного з правителів Європи (Папи Римського, візантійського чи римського імператорів) визнання за правителем королівського титулу. В досліджуваний період спроби здобути королівську корону були зроблені майже усіма слов’янськими державами. Винятком була лише Болгарія, правитель якої Сімеон на початку Х ст. прийняв вищий у візантійській державі титул “васильевса” – “цесаря болгар і греків”. Особливе ставлення Болгарії до цього питання можна пояснити не лише гострим політичним суперництвом з Візантійською імперією, але й тим, що у періоди посилення Першого Болгарського царства воно було “великою державою на Балканах”, від якої залежали інші держави [6, 172].Зацікавленість правителів в отриманні королівської корони була пов’язана не лише з особливостями міжнародного становища, але й з подібною ідеологічною ситуацією в слов’янських країнах після прийняття ними християнства. З прийняттям нової релігії втрачала своє значення традиційна ідеологічна аргументація, потрібна для утримання князівської влади та вироблена в попередній період, хоч у практичному житті вона не відразу втратила своє значення. Однак із розповсюдженням християнства апеляція до авторитету “божественних” предків правлячої династії ставала все менш переконливою. Звідси й інтерес представників верховної влади до ідеї коронації, перетворення правителя з допомогою відповідного літургічного обряду в “помазаника Божого”. Однак потрібно зауважити, якщо коронація й була, безперечно, досить серйозною новою санкцією законності влади, то стан джерел поки що не дає змоги відповісти на запитання, чи розширювався з допомогою коронації обсяг реальної влади правителя по відношенню до підлеглих.

Дослідники історії ранньофеодальної державності у слов’ян визнають право імператорів визначати місце того чи іншого правителя серед інших, які знаходились під його впливом [9, 28]. Визнання за імператором такого права означало, очевидно, і визнання його провідного становища у християнському світі. Галл Анонім повідомляє про відвідання Польщі Оттоном ІІІ і з цією подією пов’язує отримання польським правителем королівської корони. Поклавши “в знак дружби” на голову Болеслава королівську корону, імператор водночас підніс його “королівську гідність”. Ця розповідь тим більше заслуговує на увагу, оскільки в дійсності ніякої коронації Болеслава під час відвідання Оттоном ІІІ Гнезна не було. Він коронувався лише в кінці свого правління, в 1025 р., без санкції імператора, що викликало значне незадоволення імператора. Однак спроба зламати вже сформовану традицію не вдалась, і на початку ХІІ ст. польський хроніст змушений був помилятися з метою обґрунтування права польських правителів на королівський титул. Такий факт є свідченням того, якою міцною була традиція особливої ролі імператорської влади у сфері міжнародних відносин.

Авторитет імператора як роздавача корон визнавався і в чеському суспільстві. Хроніка Козьми Празького містить розповідь про коронування чеського князя Вратислава Генріхом ІV у 1086 р. [4, 67]. У цьому повідомленні звертають на себе увагу слова про те, що імператор “поставив чеського князя Вратислава правителем як Польщі, так і Чехії”. Очевидно, що місцевій еліті було досить знайоме уявлення про право імператора як голови всього християнського світу розпоряджатися тронами регіональних правителів, і вона була готовою визнати відповідну компетенцію імператорської влади, коли остання погоджувалася діяти у відповідності з її інтересами.