В’єтнам. Причини війни
За рішенням Потсдамської конференції держав-переможниць у другій світовій війні, яка відбулась 17 линя – 2 серпня 1945 р. у Потсдамі (поблизу Берліна), для розброєння японців у французькому Індокитаю на північь від 17-ї паралелі були направлені війська Китайської Республіки, а на південь від цієї межі – військові сили Великобитанії. Британці захопили Сайгон і підготували Південь для зміни своїх віськ на французьки.
У 1946 р. війська республіки Китай та Великобританії були виведені з Індокитаю. Тим часом Франція спромоглася лиш зміцнитися на Півдні. Хо Ші Мін розумів, що будь-які плани щодо майбутнього В‘єтнаму вимагають схвалення з боку Парижа і тому намагався провести переговори з французьским урядом. До складу повоєнних урядів Франції входили міністри-комуністи і Хо Ші Мін фсподівався прихильного ставлення до в‘єтнамських справ. Проте імперіалістичні кола Франції не бажали втрачати фсвою багату колонію. Після того фк Франція зробила ставку на швидкоруч сформований маріонетковий уряд на чолі з Бао Баєм воєнні питання вийшли на перший план.
У листопаді 1946 р. французи бомьардували місто-порт Хайфон. У відповідь в‘єтнамські комуністи розгорнули наступ на французькі гарнизони і весь народ В‘єтнаму піднявся на захист завойованної революції. Війна швидко набувала жорстокого, кривавого характеру. До неї виявили інтерес лідери двох наймогутніших держав. У січні 1950 р. СРСР та КНР визнали уряд Хо Ші Міна, наступного місяця США та Великобританія визнали уряд Бао Бая.Утворення комуністичного Китаю мало суттєвий вплив на хід французько-в‘єтнамської війни. КНР зброєю, радниками, а подекуди і “добровольцями” активно підтримували своїх в‘єтнамських однодумців. У листопаді 1950 р. на півночі Індокитаю в районі міста Лангонона французи вперше зазнали серйозної поразки.
У 1951 р. було створено Єдиний національно-визвольний фронт В‘єтнаму, Лаосу і Камбоджі. В‘єтнамські війська (формально-добровольні) брали участь у бойових операціях національних сил лаосу та Камбоджі. французькі військові підрозділи були втягнуті у бойові дії в індокитайських джунглях. Зростали втрати колоніальних армій, і це викликало занепокоєння французької громадськості.
У 1953 р. велись 12-ти денні операції в Центральному В‘єтнамі, в наслідок яких були взяті штурмом шість важливих укріплених пунктів на стратегічній магістралі № 19, що з‘єднувала визвольні райони Центрального І‘єтнаму з узбережжям. Було проведено ряд успішних операцій в дельтах річок Хангха і Меконг, нанесені удари по містах Кієнам, Намдінь, по примській зоні Хайфона.
В травні 1953 р. головнокомандуючим французьким експедиційним корпусом в Індокитаї був призначений А. Наварр, в минулому начальник штк\абу сухопутних сил НАТО в Центральній Європі. Перед прибуттям А. Наварр узгодив з Пентагоном план “мобільної війни” проти збройних вил ДРВ, оснований на зростаючих поставках американської військової техніки.
15 жовтня розпочалось здійснення першого етапу плану Наварра – так званої операції “Чайка”, метою якої було з‘єднання коридором окупованої зони в Північному і Центральному В‘єтнамі. Внаслідок трьоїденних битв частини експедиційного корпусу знову потерпіли поразку. Французькі війська діючі в Північно-Західному В‘єтнамі, відступили до укріпленого району Дьєнб‘єфу.
25 січня 1954 р. народна армія розгорнула наступ на Центральному плато. В лютому збройних сил ДРВ провели успішні операції в провінції Тхайнгуйєн і на півночі В‘єтнаму, в районі міста Нячанга в Центральному В‘єтнамі. 13 березня прозвучали перші залпи артилерійської зброї, доставленої патріотами через джунглі на вершини, що оточували долину Дьєнб‘єнфу. Організований командуванням ВНА штурм і взяття всього укріпленого району мали вирішальне значення.7 травня після 55-денних боїв французький гарнізон, що знаходився в укріпленнях Дьєнб‘єнфу, на чолі з генералом Кастрі капітулював.
Франції довелося піти на переговори з ДРВ. На Женевській нараді у квітні-липні 1954 р. міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, КНР, СРСР та США за участю делегації країн Індокитаю були підписані угоди ,за якими війна у цьому регіоні припинялась. За рік до наради, у 1953 р. Франція визнала незалежність Лаосу та Камбоджі.
Згідно з Женевськими угодами територія В‘єтнаму поділялась по 17-й паралелі: територія на північ від неї залишалась за ДРВ, на південь – за профранцузьким урядом республіки В‘єтнам. Возз‘єднання обох країн мало відбутися у 1956 р. шляхом проведення загальних виборів. Однак відразу ж після наради розпочалась гостра конфронтація між обома в‘єтнамськими державами , яка на довгий час відклала цю подію.
Розвиток .