Запровадження християнства на Русі

Дійсно, текст угоди з греками 944 р., який дійшов до нас в автентичному вигляді, вміщує ряд свідоцтв про те, що християнство на Русі в той час не просто існувало, а користувалося певною перевагою. Християни не тільки не пригноблювалися з боку держави, але й приймали активну участь в політичному житті країни. Більше того, на думку Є.Є.Голубинського, прибічники християнства мали навіть більший вплив, ніж язичники.

Ігор був убитий осінню 945 р. впродовж феодальної війни в древлянській землі, яку спровокувала сутичка між воєводою Свинельдом та основною частиною київської дружини. Син та наступник вбитого князя Святослав у той час був іще дитиною і влада у Києві перейшла до вдови – Ольги.Це була рішуча та діяльна жінка – “мужского характера”. З її ім’ям пов’язані деякі важливі заходи, що мали суттєвий вплив на подальший розвиток Київської Русі. На жаль, час її правління погано висвітлений в літописах. “Повість временних літ” приводить головним чином фантастичні розповіді фольклорного стилю про “три помсти” про знищення Коростеня за допомогою птахів. Такий же позаісторичний характер має і розповідь про хрещення княгині – найважливіший для нас епізод її правління. Однак крізь фольклорно – легендарний шар проступають свідоцтва про реальні історичні події володарювання Ольги. Так не викликає сумніву факт придушення древлянського повстання 945 – 946 рр., адміністративна реформа, яка була результатом цього виступу, візит до Константинополя. Сумнівними або зовсім фантастичними є лише подробиці, якими змальовані обставини тієї чи іншої події. Стосовно контактів київської княгині з візантійським двором та її особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел. Відомостей про те, коли, де, і при яких обставинах було хрещення Ольги, в різних джерелах настільки розпливчасті і так протирічать одна одній, що в науці виник цілий спектр поглядів, з яких жодний не може претендувати на достовірність. Але факт зостається фактом – Ольга була християнкою, і це був її особистий вибір. До Ольги в Києві ( і не тільки в Києві) вже були церкви, широко відкриті для населення. Прийняття княгинею християнство не могло не дати поштовху для збільшення православної пастви; Ольга та її оточення повинні були піддержувати та заохочувати місіонерську діяльність місцевого духовенства. Окрім того, особистий приклад володарки активно впливав на свідомість підданих.

Збільшення числа християн викликало потребу в нових храмах. І, хоча конкретних відомостей майже немає, будівництво парафіяльних церков у часи Ольги мають бути досить імовірними.

Цікавим епізодом в ранній історії давньоруського християнства є спроба Ольги зав’язати відносини з заходом, зокрема з Західною церквою, очолюваною Римом. Ця подія має точну дату. У 959 р. вона послала до короля Оттона І посольство. Гільдейсгеймський часопис свідчить: “Прийшли до короля Оттона посли народу Русь (Rusciae gentis) та просили його прислати їм одного з своїх єпископів, який показав би їм шлях істини”. Ця акція не може свідчити про відступництво Ольги від православ’я, а мала глибоку дипломатичну природу та визначалася напругою русько – візантійських відносин в період правління “русофоба” Порфирогенета. Є досить переконливі відомості, що Ольга повернулася після візиту до Константинополя з почуттям роздратованості, образи та розчарування. Це безпосередньо відобразилося в “Повісті временних літ”, де читаємо: “И присла к неи царь гръцкыи, глаголя, яко «много дарихътя. Ты же глагола ми, яко аще возъвращаюся в Русь, многы дары послю ти: челядь, и воскъ, и скору, и воя многы в помощь» (єдиний натяк на політичний зміст переговорів). Ольга відповідала: “Аще ты рци тако ж постоиши оу мене в Почаинъ, яко же азъ в Суду, то тогда ти вдамъ». Таким чином, київська княгиня не отримала у Констанотинополі тих результатів, на які розраховувала. Більше того, прийом, ретельно описаний Костянтином Багрянородним, був принизливого для руської княгині характеру. Тому не дивно, що Ольга шукала нових союзників в політиці та ідеології. Одним з таких партнерів повинна була стати "Священна Римська імперія”, проголошення якої у ті часи готувалося та засновниками якої виступали король Оттон та Ватикан. На них і направляє свій погляд київська княгиня. Місія Адальберта (посланця короля Оттона з монастиря св. Максиміліана у Трирі) скінчилася нещасливо, бо коли він прибув до Києва ситуація змінилася. Перед Ольгою з’явилися нові перспективи відносно нормалізації відносин з Царградом.

Ольга виконувала державні функції не як повноважна правителька, а як регентша при своєму маленькому синові. Йшли роки, Святослав підростав, але мати не поспішала передати йому правління. Частково це пояснюється тим, що Святослав не виявляв цікавості до державних справ, а скоріш мав схильність до війн та походів.

У літописах нічого не повідомляється про перехід влади до Святослава та про його особисте правління взагалі. Мова іде лише про початок військової діяльності. Державні справи зоставалися прерогативою Ольги до самої її смерті. Святослав же знаходився під впливом дружини (варяжської, тобто язичницької) і відчував глибоку відразу до греко – слов’янської віри.Доки Ольга була жива та міцно тримала кермо державного правління, Святослав стримував свої антихристиянські емоції та виявляв до нової віри лояльність. Відмовившись хреститися сам, він не міг заборонити це іншим. “Аще кто хотяше волею крестится, не браняху, но ругахуся тому», читаємо у “Повісті временних літ”. Цитована літописна фраза народила традицію зображувати Святослава людиною, байдужою у справах релігії, при якій на Русі жилося вільно і християнам, і язичникам. До 969 р., мабуть, так і було, але після смерті Ольги Святослав дав вихід ненависті. Почався другий протихристиянський терор, який тривав неповних три роки (969 972 рр.). Одним з конкретних проявів репресій Святослава, є знищення церков. В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану Ольгою. Така ж доля спіткала і Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі.