Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р.: історичні передумови та правова характеристика
Найвища рада Антанти рішуче висловилася за те, щоб Східна Галичина затримала свій міжнародний статус, незалежний від Польщі. В цьому пункті українці отримали визнання не тільки від Антанти, але й від польського уряду, який у Спаа підписав зобов’язання поважати лінію з 8 груд¬ня 1919 (лінію Керзона).
Щодо решти України, то Найвища Рада теоретич¬но прийняла зобов’язуючу заяву польської влади, що вона буде поважати право на самовизначення народів [8, 172-173].
Між радянською Росією та Польщею 17 серпня 1920 р. розпочалися переговори в Мінську, які закінчилися 2 вересня. З огляду на те, що договірні сторони не дійшли згоди в жодному зі спірних питань, було вирішено перенести переговори до Риги. На засіданні розглянуті лише технічні питання, пов’язані зі зміною місця переговорів Таким чином, зустріч радянських і польських представників у Барановичах і Мінську були першими кроками до врегулювання відносин між урядами РСФРР і Польщі. Вже на початковому етапі радянсько-польських переговорів окреслилася позиція договірних сторін щодо української проблеми. Уряд РСФРР, створивши об’єднану радянську делегацію на конференцію в Мінськ, домагався від уряду Польщі визнання УСРР. Польський уряд не надав своїй делегації мандату на ведення переговорів з представниками УСРР, вважаючи її складовою частиною радянської Росії. Урядові УНР на Мінській конференції відводилася роль спостерігача, оскільки захист своїх інтересів Директорія покладала на союзний польський уряд. Ця конференція показала, що українське питання початку 20-х рр. XX ст. опинилося в центрі дипломатичної боротьби у Східній Європі [1, 93]. Надалі події на фронті приносили польським військам перемоги, і після поразки радянських військ під Варшавою польська делегація наполягла на перенесенні переговорів у нейтральне місце – в Ригу.
Головою російської делегації на переговорах у Ризі, які почалися 21 вересня, був призначений Адольф Йоффе. Українську радянську делегацію очолював Дмитро Мануїльський, але у її складі не було нікого, хто знав би українську мову, за винятком самого Мануїльського. Головою польської делегації в Ризі був Ян Домбський.
12 жовтня 1920 р. з польського боку Я.Домбський і з радянського – А.Йоффе, С.Кіров, Д.Мануільський і Л.Оболенський підписали перемир’я та прелімінарний договір. Договір був ратифікований ВЦВК 23 жовтня, ВУЦВК – 21 жовтня, сеймом Польщі – 22 жовтня 1920 р. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 2 листопада 1920 р. у Лібаві (Латвія).
Прелімінарним договором визнавалася незалежність радянської України і Білорусі, визначалася лінія державного кордону між Польщею і радянськими республіками. Згідно з цими умовами польські війська мали відступити з території, що була на Схід від лінії, встановленої по ріці Збруч, на Схід від Кременецького повіту, через місто Остріг і повітів Рівне, Сарни, і Лунинець. Кордон між Совєтською Україною і Польщею був майже такий самий, як це було визначено Варшавським договором 21 квітня 1920 р.
Ще одним важливим пунктом стала заборона перебування на польській території антибільшо¬вицьких організацій. Таким чином Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі та перевели свою діяльність у нелегальну площину.
У той же час українці ще робили на міжнародному рівні спроби врятувати ситуацію. У пошуках міжнародної підтримки в конфлікті з Польщею керівники ЗУНР звернулися до Ліги Націй, створеної, як проголошувалося, для вирішення суперечок між державами шляхом компромісу. У листопаді-грудні 1920 р. на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві перебувала галицька делегація, очолена головою уряду ЗУНР Є.Петрушевичем. Її члени зустрічалися з представниками великих держав, керівництвом Ліги, поширювали матеріали, що торкалися галицької проблеми. Проте, не вдалося знайти країну – члена Ліги, яка погодилася б поставити це питання на порядок денний.
18 березня 1921 р. у Ризі між Радянською Росією та Польщею був укладений мирний договір, за яким до Польської держави відійшли Східна Галичина та Волинь. На той час там проживало 70-80 % українців, 10-11 % – єврейського населення, а решта – поляки [1, 262].За договором на базі засади самовизначення народів обидва уряди визнали незалежність України та Білорусі та погодилися на визначення польсько-радянського кордону, обидві держави зобов’язувалися взаємно поважати їх суверенітет та не втручатися у внутрішні справи, забезпечувати рівноправність громадян польської, російської, білоруської та україн¬ської національностей щодо національно-культурного розвитку.
Як покаже надалі історія, жодна зі сторін (ні поляки, ні більшовики) не виконала цих зобов’язань. Безсумнівно, Ризький договір він був великою поразкою української дипломатії. Деякі автори називають Ризький договір також Ризьким Андрусовом, бо Польща і Москва поділились українськими землями, як в Андрусові 1667 р.